Повний текст

Хто жив на зломі двох епох, той, напевне, пам’ятає проблеми з міським транспортом. Приватних маршруток ще не було, а старі державні тролейбуси здихали із невідворотність солдатського дембеля. З року в рік їх ставало все менше, тож юрби на зупинках зростали ніби на дріжджах. Щоби вранці поїхати на роботу з кінцевої зупинки дніпропетровчанину, наприклад, потрібно було пропустити перші два чи три тролейбуси. Лише після цього щасливчик із кінця юрби переміщався спочатку до її центру, а згодом – і до початку, упритул до вагону. Тих, хто жив посередині маршруту, уважали щасливчиками. Зазвичай вони виходили із дому на півгодини раніше, ніж потрібно, сідали у тролейбус і їхали по колу на кінцеву зупинку. Так вони мали змогу не лише влізти у тролейбус, а й зайняти сидяче місце. Тролейбуси завжди вирушали з відкритими дверима – пасажири висіли ззовні як сосиски, тримаючись за поручні і за одяг інших людей. Щоби зачинити двері водій розганяв тролейбус і різко тиснув на гальма; потім знову розганяв і знову гальмував. Так поволі людська юрба в салоні утрамбовувалась і двері зачинялись. При такій роботі комунального транспорту, ледь завбачивши на зупинці тролейбус, кожен громадянин біг до нього вирячивши очі. Головне було – вскочити в салон, а потім вже з’ясовували маршрут. Пам’ятаю одну таку поїздку.

Осінь. Вечір. Неосвітлені вулиці та зупинки. Люди повертаються з роботи додому. Сів на кінцевій. Поїхали. На другій зупинці до салону влітає геть захеканий дядько з чемоданом: очі затьмарені, обличчя червоне, важко сапає повітря, ноги дрижать від напруги. Передінфарктний стан. Двері зачинились. Поїхали.

– Який автобус?! – питає, хоча їдемо у тролейбусі.

– Ікарус! – гордо відповідаю.

Дядько продовжує важко переводити подих. Напевне перетравлює у свідомості почуте.