32. Ритуал

Свідомість Лальєн ніби продиралася крізь довгий темний тунель, наприкінці якого не було ніякого світла. В певний момент вона зрозуміла, що просто не може відкрити очі, а щойно зможе, це саме світло з’явиться, як і все інше, чого вона зараз не бачила. Натомість зі слухом проблем не було. Жінка чітко розрізняла чотири голоси, які то наближалися, то віддалялися. Звук розпаленого багаття. Переставляння предметів. 

До звуків додалися і запахи. Горіла деревина — вишня. Лальєн була впевнена, що це гілки чи дрова з вишневого дерева. Густий запах троянд — нестерпний, задушливий, від якого ще швидше хотілося прийти до тями й вирватися з цього кошмару. 

Перше їй вдалося — очі Лальєн відкрила. Зрозуміла, що вже сутеніло. Тож без свідомості вона пробула декілька годин. Вогонь горів у металевій чаші посеред подвір’я. Квіти, як і підозрювала, червоні троянди, оточували її величезними букетами. Вона досі не побачила нікого з людей. Але просто встати й піти не могла. Руки її виявилися зв’язаними за спинкою стільця. Глянула на ноги — між них сплутана червона стрічка. 

— Що це за клятий ритуал? — закричала Лальєн, підстрибуючи на стільці. — Ви тут всі такі хворі на голову, як Пеньє? 

— Опритомніла, — поряд з’явилася Марцелла з блаженною посмішкою. — Все добре, мила. Заспокойся.

В Лальєн вирувало стільки люті, що за нею і сили підтяглися. Вона привстала зі стільця і позаяк він був дуже легким, змогла відірвати його від землі, різко розвернулася й ударила ніжками Марцеллу. Жінка скрикнула, та не впала, відскочила на безпечну відстань. Лальєн встигла вивільнити руки. Той, хто зв’язував її, в цьому явно нічого не тямив. Лише зі стрічками на ногах довелося повозитися довго. І це «довго» зіграло проти Лальєн. Марко і Волох стали вартовими по обидва боки від неї. Кожен з них схрестив руки на грудях, і жоден нічого не говорив. 

— Прекрасна Трояндо, ти не можеш все життя тікати від своєї долі, — Марцелла вже цілком оговталася від завданого їй удару. Її голос став ще приторнішим, ніж до того. — Сьогодні перша ніч новомісяччя — кращий час, щоб поєднати двох людей, від народження призначених один для одного.

— Я заміжня! Жак одружений! Чи ви подуріли? — Лальєн кричала і водночас намотувала стрічку, якою донедавна були зв’язані її ноги, собі на праву руку. Подумала, що може доведеться когось ударити, в такому разі краще захистити суглоби пальців.

Жак у білому лляному костюмі нарешті й сам прийшов у епіцентр подій. 

— Свідоцтво про шлюб, спільні підписи в якійсь книжці, навіть зміна прізвища не робить тебе єдиним цілим з іншою людиною, — виголосив він коротку промову. — Лалі, наш з тобою зв’язок набагато давніший і глибший. Він справжній. Ти не можеш цього не відчувати. 

— І сьогодні краща ніч, щоб закріпити цей зв’язок за нашим звичаєм, — Марцелла почала кружляти навколо Жака і Лальєн, виписуючи в повітрі димові круги жмутком чогось тліючого. 

— Тепер ще й трояндова олія, — Лальєн прикрила долонею носа. — Марко, — вона глянула на молодшого змієносця, чомусь сподівалася, що в ньому може прокинутися адекватність, — хоч ти бачиш, який це сюр? 

Він стояв незворушний, як дерево. Нічого не сказав, не зрушив з місця.

Айріс розуміла, що підмога надто затримується. Лальєн все ще наче нічого серйозного не загрожувало, та бажання втрутитися негайно аж пульсувало Айріс у скронях.

— Що я можу зробити? Що я можу… — шепотіла вона. — Гаразд, — нарешті зважилася, піднялася зі свого місця, розім’яла ноги і побігла зі схилу прямо в ритуальний двір. 

— Зорі скріплюють ваш союз, — слова Марцелли звучали нарозспів.

Ніхто не торкався до Лальєн. Навіть Жак тримався на відстані близько метра. Тим не менше у Айріс мурахи спиною бігли від голосу Марцелли, від її слів і від того, що наче синхронно зі сказаним зірки одна за одною все яскравіше проявлялися на небі. 

— Я проти! Проти! — з такими криками Айріс увірвалася через садову хвіртку. 

Вона вже зрозуміла — там справляють щось подібне до весілля, тому вирішила кричати, як то буває у фільмах, що вона проти цього шлюбу (чи що воно таке).

— Айріс, крихітко, приєднуйся до нас, — Волох зупинив її, затиснувши в обійми. — Не галасуй, — шепнув прямо у вухо. 

— Як місяць починає нову фазу життя, так і Жак із Лальєн входять разом у свій новий спільний час, — продовжувала Марцелла. 

Лальєн спантеличено дивилася на Айріс. Захоплювалася її відважним вчинком і хотіла плакати від того, наскільки він виявився безкорисним. Ця молода жінка, з якою до сьогоднішнього дня вони майже і не розмовляли, знайшла її, влетіла грізним вихором, але на тому і все. 

«Чому ти стоїш? — подумки дорікала собі Лальєн. — Бийся, біжи. Це саме той випадок, коли тілу треба згадати про існування всіх своїх м’язів».

Та вона продовжувала стояти на місці. В голові паморочилося чи то ще від снодійного чаю, чи від диму з трояндовим запахом, чи й від самих троянд в їх нездоровій кількості. 

— Ви єдині, одна душа… — Марцелла нарощувала силу звуку. 

Волох загарчав, як вовк — його вкусила Айріс. Вона змогла вивернутися, схопила за руку Лальєн і рвонула з нею до відчиненої хвіртки. 

— Ритуал завершено, Трояндо, — гукнула їм услід Марцелла. — Де б ти не була, ви з Жаком Пеньє поєднані. Ваш союз закріплений під зорями й місяцем.