30. Лісовий чай

— Це ми вже у Сонцекраї? — Лальєн здивувалася, що лісова стежка так швидко вивела їх з Марцеллою до поселення, яке дуже скидалося на коло Аліотек.

Та це ніяк не могло бути воно, Лальєн добре пам'ятала відстань, яку вони проїхали з Айріс на електромобілі. Ніякий короткий шлях не міг скоротити її аж настільки. 

— Так, Трояндо, — Марцелла повернулася, посміхнулася блаженною посмішкою, і жестом запросила далі йти за нею. 

— Знаєте, я навіть не люблю троянди, — не витримала Лальєн.

Вона сказала це м'яко, не бажаючи образити свою провідницю, та сказати вже мала, бо нестерпно було чути це прізвисько знову і знову. — Зараз не викидаю їх, як колись, деякий час навіть можу потерпіти в своєму домі. Але не люблю.

— І, все ж, ти Троянда, подобається тобі це чи ні, — цього разу Марцелла зупинилася, торкнулася долонею до щоки Лальєн, подивилася на неї таким проникливим поглядом, що в тієї аж мурахи пробігли спиною. — Прекрасна, з безліччю шипів, але все одно вразлива. 

Вони пройшли вниз, до центральної площі, мовчки. Там четверо людей у сіруватих лляних костюмах розкладали лісові ягоди і квіти для просушування на сонці. Марцелла представила їм свою супутницю як Лальєн, «давню подругу Жака Пеньє». Це подяіло, наче якась невидима перепустка, всі одразу ж змінили вирази обличчя з насторожених на привітні, посміхалися й бажали гарно провести час у Сонцекраї. 

— Марцелло, минуло вже багато часу відколи я пішла, давайте подзвонимо комусь із ваших синів, — попросила Лальєн, коли вони зайшли в будинок жінки. — Айріс дуже хвилюється за мене. Ми ж мали працювати разом. Подумає, що я злякалася роботи і втекла у перший же день.

У відповідь жінка просто з посмішкою відкрила двері свого дому. Він був каркасним одноповерховим, як і більшість будинків поряд. Всередині не надто просторий, але світлий, що одразу сподобалося Лальєн. Втім, багато вона не встигла роздивитися — господиня провела її на задній двір. 

— Зараз заварю чаю, — сказала, пропонуючи гості садові стільці або гойдалку на вибір. — А ти посидь поки тут. І не хвилюйся, зараз я повідомлю, де ти. 

— Добре, — Лальєн чомусь не дуже повірила її словам, але зробила вигляд, що заспокоїлася, і присіла на широку дерев'яну гойдалку. 

Марцелла зникла в будинку, а Лальєн напружено почала думати, як вловити момент, щоб самій подзвонити з її телефона. Тільки от кому? Вона не знала номерів ані Айріс, ані Марка чи Волоха. Залишалося сподіватися, що сини зрозуміло підписані в телефоні матері. Якщо ж ні — тоді тільки дзвонити Ендрю. А їй би так не хотілося хвилювати його в день важливої презентації, навіть якщо вона вже завершилася. 

— Лалі? 

Від цього такого знайомого й лякаючого голосу за спиною вона здригнулася всім тілом. 

Жак зайшов через вузьку рогозову хвіртку в зеленій огорожі, яка відділяла задній двір будинку Марцелли від лісу. Лальєн обернулася на звук його голосу, підскочила  зі свого місця, роззирнулася чи лежало поряд щось важке, чим можна було б відбиватися. Нічого такого не побачила, тому вирішила просто триматися якнайдалі.

— Все добре, — він виставив вперед руки, наче підходив до наляканого оленяти й хотів показати, що нічим йому не загрожує.

— Стій там, — наказала Лальєн. — Ні кроку ближче.

— Ну чого ти? Невже ми вороги? Лалі, ти мене боїшся?

— Стій. Там, — повторила вона. 

— Гаразд, гаразд, — той самий заспокійливий тон. 

— То ти підкупив увесь Сонцекрай, щоб одного дня заманити мене в цю пастку?

— Пастку? Лалі, ми тут у гостях. 

— Марцелло! — Лальєн крикнула на повну гучність в сторону дому. — Марцелло!

Знала, що це не мало сенсу. Розуміла заднім числом план Жака як залишитися з нею наодинці. Та все ж мала спробувати. Звісно, господиня не відповіла й не вийшла. 

— Лалі, мила, я хочу просто поговорити, — Жак сів на гойдалку, точно так само посередині, як до його появи сиділа вона. 

— Говори швидше і випусти мене звідси, — вона відступила ще на кілька кроків. 

— Все добре, тебе ніхто не закриває і не зв'язує. 

— Справді? — Лальєн метнулася до задніх дверей будинку. — Зачинено — оце так сюрприз! 

— Просто поговоримо, гаразд? І тебе відвезуть до Ендрю. 

— Чого ти хочеш?

— Запитати як ти? Ми так давно не бачилися.

— Аж від сьогоднішнього ранку, — їдко відповіла Лальєн, після чого нервово розсміялася. 

— Ти розумієш, про що я, — Жак залишався нестерпно спокійним. — Всі ці роки, поки ти була на острові. 

— Ми не бачилися, але ти мене бачив! — прокричала Лальєн. Їй вже не вдавалося триматися як на початку цієї зустрічі. — Весь світ знає, що ти стежив за мною, як маніяк найвищого рівня. 

— Що ж, ти знаєш мою сім'ю, — лише спокійна посмішка на його обличчі. — В ній кожного з малечку вчать досягати найвищого рівня. В усьому. 

— Тоді вітаю! Сподіваюся, в психушці тебе нагородили. 

— Мене пролікували. Це було не зайвим, визнаю. До речі, тобі не завадить хоча б до психолога сходити. Чи з мачухою поговорити. Члени сім'ї не можуть проводити терапію, та, все ж, краще, ніж нічого. Ти дуже нервова, Лалі.

— О, справді?! — вона чудово знала, що зі сторони зараз виглядала куди кращою кандидаткою в пацієнти психіатричної клініки, за Жака. Та абсолютно ніяк не могла себе опанувати. 

— А ось і чай! — Марцелла таки вирішила втрутитися. 

Поки вона ставила тацю з глиняним заварником і трьома чашками на стіл, Лальєн встигла забігти в дім. Вона хаотично металася по вітальні в пошуках телефона, потім побігла на кухню. Його ніде не було. 

— Лалі, ти рознесеш цій милій жінці будинок, — гукнув знадвору Жак. — Виходь до нас. Ми просто вип'ємо чаю. 

Парадні двері були зачинені. І Лальєн не могла зрозуміти як саме. Вона тисла на ручку, та це нічого не змінювало. Ніякого замка навіть не було видно. 

— Двері заблоковані, Трояндо, — ніжно повідомила господиня.