29. Чирва

Айріс і хвилини не всиділа на місці після того, як брати-змієносці вирушили між дерев на пошуки Лальєн. Вона згадала, що не бачила в неї смартфона сьогодні та все ж вирішила набрати. І лише тепер зрозуміла, що не мала її номера. Тож подзвонила Нілові.

— Що, Лалі зникла? — перепитували одразу два схвильовані голоси: Ніла та Карі. 

— Я, звісно, нічого такого не думаю, але ви не знаєте, де зараз Жак? — обережно запитала Айріс. 

— Не з нами.

Вона боялася почути ці слова. 

— Має бути в домі Міхаеля, — це вже звучало більш заспокійливо. — У них там презентація.

— Була зранку, — знову порція тривожності від слів Карі. — Зараз близько першої, вони мали б уже завершити. 

— Не знаю, чи варто піднімати всіх на вуха, — Айріс впритул підійшла до стежки між дерев, яка спершу безслідно проковтнула Лальєн, а тепер і Марка з Волохом. Ні сліду, ні звуку. — Але мені щось трохи страшно. 

— Ті хлопці, що завжди, з вами там? — Нілу цей страх теж передавався. 

— Так, пішли на пошуки. І ні від кого з них нічого не чути.

— Не йди за ними! — Ніл відчув, як кольнуло серце, чого не було вже кілька днів, і почала німіти ліва рука. — Залишайся на зв'язку.

— І не думала, — запевнила Айріс. — За мене не хвилюйся. Ой-й, треба було Міхаелю дзвонити. Навіщо я тільки тебе розтривожила?

— Добре, що подзвонила, — намагаючись стискати й розтискати кулак якомога спокійніше сказав Ніл. — Ми вже майже біля його дому. Зараз всім все розкажемо і вирішимо, що робити далі. Тримай нас у курсі.

— Авжеж. 

Айріс завершила виклик, глянула на заряд батареї. Все було добре: акумулятор повний більше ніж на половину, мобільний зв'язок хоч і слабенький, але нікуди не зникав, як у фільмах жахів. 

— Марко! — гукнула вона в смарагдову гущавину. — Волох! Лалі! 

Лише мелодійний переспів пташок у відповідь. 

— Жак тут? — з порогу запитав Ніл.

— Ні, пішов кілька хвилин тому, — Назар першим зустрів його. 

— Скільки? — вимагав точності Ніл.

— Що сталося? — гукнула зі свого крісла Естер. 

— П'ятнадцять-двадцять може, — відповів Міхаель на попереднє запитання. — Вони з Ендрю разом пішли. 

— З Ендрю? — Ніл зблід і присів на кухонний табурет. 

— Ніле, ти як? — Карі стисла його руку й жахнулася від того, яка вона холодна. — Я подзвоню Севгі. 

— Не треба.

— Ти на межі інфаркту, — вона сказала це, коли лікарка вже відповіла на дзвінок. — Вкотре.

— Ти про Ніла? — перепитала. — Де ви? Я зараз буду.

— Все добре, — слабко проказав Лейкі.

І втратив свідомість. 

— Лальєн зникла, — Карі підхопила його, щоб він не впав на підлогу і озвучила причину їхньої спільної стурбованості. 

Лікарка Севгі прибула в лічені хвилини. Оглянула Ніла і запевнила всіх, що «він ще підлягає відновленню». Назар, Міхаель і Роксана пішли на пошуки Ендрю і Жака — на дзвінки ті не відповідали. Карі Марж залишилася в домі з лікаркою і двома пацієнтами. 

— Ми випали з гри, — сумно посміхнулася Естер. — Тепер тільки сподіватися, що хтось подзвонить і розкаже нам втішні новини. 

— Хтось обов'язково подзвонить, — Карі Марж замінила на столику біля неї спорожнілу склянку води на повну. Її руки помітно тремтіли. 

— Тобі варто випити заспокійливе, — Севгі забрала воду, яка призначалася Естер, розчинила в ній велику таблетку-шипучку і подала письменниці.

— Я в порядку, справді, — намагалася запевнити та.

— Тримаєшся добре, але тремор від мене не приховаєш, — лікарка не відступала. 

— Можна і мені? — нагадала про себе Естер.

— Тобі це зайве, — Севгі окинула її прохолодним поглядом і швидко винесла рішення. — А води зараз подам. 

— Краще допоможи піднятися. Мої сідниці розплющаться і будуть, як два млинці за ці два тижні. 

— Не розплющаться, — і це відрізала Севгі, але піднятися допомогла. — На тобі багато м'язів, трохи з них ти втратиш, але щось та й залишиться. А потім відновиш усе. Христофор був реабілітологом у минулому житті — допоможе. 

— У минулому? — Естер подумала про переродження душ, в яке насправді не вірила. І не думала, що вірить хтось такий прагматичний, як Севгі. 

— В житті на рівнині, до того як подався у гори засновувати Аліотек, — лікарка швидко розвіяла її побоювання. 

Лальєн вже збиралася повертатися назад, до своєї нової маленької компанії, яка продовжувала обідати в тіні ялинових гілок, аж раптом почула пісню. Десь зовсім недалеко ніжний жіночий голос наспівував французькою. Лальєн ще не зустрічала тут французів. Крім Жака. Але цей голос ніяк не міг належати йому. Вона розвернулася і пішла на звук. Попри сонячний полудень між дерев було сутінково. Як би Лальєн не хотіла згадувати Старий парк біля університету, ті спогади самі оживали перед очима. Що як зараз їй знову закрутять руки за спину? Що як закинуть в автомобіль і завезуть туди, де цього разу ніхто вже не знайде? Але пісня звучала так приємно. І все ближче.