26. Гострі підбори

— Це Аніта на таких височенних підборах? — Ендрю забрав смартфон з рук дружини, щоб краще роздивитися відео.

— Стала хореографкою з Хай Хілс, — Лальєн не могла ревнувати через його реакцію — сама була в захваті від подруги. 

— Значно відрізняється від всього, що вона танцювала раніше. 

— Ти ж знаєш Аніту, коли щось стає для нею рутиною — шукає гостріших вражень. 

— Вони з Ремом тепер в Києві житимуть? 

— Так, у неї своя студія танців. У нього — фотостудія. А ще волонтерять у вільний час. Стільки всього нового! 

Ендрю відклав смартфон на килим і потягнувся обійняти дружину. — Сумуєш за ними?

— Так, — вона пригорнулася до його плеча. Зелений скранч, який тримав її волосся в пучку, зісковзнув, і руді пасма розсипалися вогняним хвилями. — Але й у цьому колі мені подобається. От якби ще Жак зник кудись, я б в Аліотеці й жити зосталась, — вона зняла окуляри і відклала їх на столик. У побуті могла обходитися без них, а от на екрані вже нічого б чітко не роздивилася без допомоги оптичних лінз. 

— Підозрюю, поки ми тут, нікуди він не зникне, — Ендрю завів їй пасмо за вухо і поцілував у скроню.

Лальєн лиш шумно видихнула. Не хотіла вголос погоджуватися з цією думкою. Хоча вже знала, що Ендрю отримав запрошення на роботу від Христофора. А той був у якомусь незрозумілому захваті від Жака. Вона могла би припустити, що справа лише в фінансах, які Пеньє щедро вливав у альтернативні поселення. Але з того, як змінювалося зазвичай суворе обличчя Христофора, коли він говорив із Жаком або про Жака, бачила — він вважає його якимось супергероєм, покликаним врятувати планету, ніяк не менше. 

— Сьогодні будемо відправляти акумулятори, — Ендрю неохоче випустив дружину з обіймів. — Мені вже час іти допомогти з цим. 

— Все на схід?

— Так, туди, де вони найпотрібніші зараз.

— Я можу допомогти?

— Вони компактні, але важкі, — згадавши про це Ендрю дістав еластичний бинт з аптечки в кухонній шафі. 

Він був не надто звичний до фізичних навантажень і в колі Аліотек вже встиг потягнути м'язи на лівій руці. 

— Але можеш поїхати з дівчатами запускати зміїв. Вони щодня це роблять. 

— Справді, треба якось трохи влитися в їхню компанію, — Лальєн знову зібрала волосся. — Чому для мене це так важко?

— Майже десять років життя на острові даються в знаки, — Ендрю поцілував її на прощання. — Та тут всі такі дружні й відкриті...

— ...наче їх щойно випустили з якогось корпоративного мотиваційного тренінгу, — засміялася Лальєн. 

— Просто дозволь їм чути й бачити тебе справжню.

«О, ні, тільки не мене справжню, — цю думку Лальєн залишила при собі. — Зі мною справжньою можеш бути тільки ти. Гаразд, ще Аніта, Рем, Рос і Елін. Коли ж ми з ними знову побачимося? І ще Жак. Він колись писав про це, і, не можу не погодитись, йому про мене відомо більше, ніж будь-кому. І ніщо з цього не відвертає його від мене. Хоча краще б нарешті вже відвернуло».

Лальєн вийшла з дому разом із чоловіком, і мала намір скористатися хоча б першою його порадою — запропонувати свою допомогу в запусканні повітряних зміїв. У неї навіть досвід був — вона відкрила для себе цю розвагу, коли жила на острові Рема й Аніти. Ендрю та всі її друзі бували там лише короткими набігами — мали багато важливих справ на континенті. Лальєн часто залишалася там зовсім одна, тож що тільки не навчилася робити. Висушування квітів у піску та запускання повітряних зміїв були лише незначним відсотком її занять.

Біля будинку Христофора, де вони з Ендрю попрощалися, зустріла Карі Марж. Вони взаємно посміхнулися тому, як схоже вдяглися цього дня — короткі білі сукні місцевого виробництва, які відрізнялися лише кольором тонкого візерунку вишивки на рукавах — зелений у Лальєн і синій у письменниці. Ще й босоніжки в обох на високих підборах. 

— Звідки виїжджають запускачі зміїв? — запитала Лалі у Карі Марж після привітання. 

— Сьогодні ти вже запізнилася, — жінка взяла її під руку й повела за собою в напрямку центральної площі. — Хотіла з ними?

— Хочеться бути чимось корисною цьому гостинному колу.

— Щоб бути корисною в генерації вітрової енергії за допомогою зміїв, потрібен більш закритий одяг, — зауважила Карі Марж. — І картуз. І ще бігові кросівки. Наші ловчині вітру повертаються десь о восьмій, подивишся, в що вони вдягнуті. 

— Гаразд. Дякую, я й не подумала про це, — на острові Лальєн просто не виходила з дому у спекотні години дня. Всі її справи надворі припадали на ранній ранок і сутінки. 

— Чомусь мені здається, ми знайдемо й інші способи бути корисними, — Карі Марж кинула особливо пильний погляд на співрозмовницю. — Більш приємні й безпечні для нас. 

— Я вже майже не вірю в безпеку, — Лальєн опустила очі — важко було витримати проникливий погляд письменниці.

— О, розумію, чула про одержимість Жака. Вона лякає. Але ж це також історія кохання. Нездорового, за всіма ознаками, та, все ж, кохання.

— Невже хтось сказав це при мені вголос? — сумно посміхнулася Лальєн. 

— Вдавати, що слона немає в кімнаті — набагато зручніше. Та, якщо ти не проти, я цього не робитиму.

— Не лише не проти, а навіть вдячна за це, — коли Лальєн вперше побачила Карі Марж у колі, навіть не підозрювала, що вони будуть спілкуватися. Блондинка з легкою засмагою, вбрана на той день у найлюксовіші брендові речі, з сумочкою, яка коштувала дорожче, ніж квартири у спальних районах Києва, вона не здавалася схожою на людину, з якою у них знайдуться спільні інтереси. До того ж, Лальєн не читала її книжок. Після університету вона взагалі нічого не читала. Її зір почав слабнути ще на випускному курсі, та вона довго це ігнорувала. Аж поки не зрозуміла вже на острові, що читати без окулярів більше не зможе.

— Чудово, — Карі Марж світилася ентузіазмом невідомого походження. — Отож, ми знаємо, що ніде не можна бути в абсолютній безпеці. Але також знаємо, що й від нас таки дещо залежить. Скажімо, можна поїхати на цілий день в гори з незнайомцями вітроловами від сусідніх кіл, — вона вивільнила свою руку, щоб зобразити терези, — або ж зайнятися святковими декораціями на площі, — рука з цією пропозицією показувала значну перевагу.