24. Повітряні змії

— Звільнили за порушення професійної етики, — однією фразою Христофор скасував необхідність глибоких журналістських розкопок, на які налаштувався Ніл, щойно йому дозволили взяти смартфон до рук. — Ти ж для цього так рвався в мережу? 

Вони вийшли з будинку-лікарні, та це ще не було завершення лікування Ніла, він просто мав пройти призначену добову кількість кроків у спокійному ритмі. Айріс, яка вже знала дорогу в сусіднє коло Сонцекрай делегували туди разом з Естер по медикаменти та ще в одній справі. Тож компанію Нілу вирішив скласти Христофор. 

— Грубила пацієнтам, на кількох взагалі накричала, — продовжив він розповідь про лікарку. — Така вона, з перцем, — в його голосі був захват. 

— Або з ментальними розладами, — буркнув Ніл. 

— Та гаразд, друже! — він широко розкинув руки наче показуючи на всіх жителів кола Аліотек. — А хто тут без них?

— Хто без кого? — гукнула з тераси свого будинку Карі Марж і швидко збігла сходами їм на зустріч. Її мовчазний період остаточно залишився в минулому, і тепер вона навіть найменші згадки про нього перебивала жвавою розмовою. — Гуляєте? Я з вами.

Письменниця наче завчасно їх чекала. Взута в босоніжки на спортивній платформі, в широких бежевих  кюлотах і сорочці з довгим рукавом — повна екіпіровка для тривалої прогулянки літнього ранку. 

— Хто з нас без ментальних розладів? — повторив Христофор, запропонувавши Карі руку, коли та спускалася з останньої сходинки на тротуар.

— Точно не я, — вона рада скористалася його люб'язністю. 

На подив Ніла на цьому все не завершилося й вони далі пішли тримаючись за руки. 

— Що я пропустив? — він не зміг довго тягнути з цим запитанням. 

— Кілька років наших листувань, — скромно посміхнулася Карі. 

— Що? — Ніл аж зупинився, аби це перетравити. — Листувань? Чому тоді Айріс домовлялася про цей наш візит у коло?

— Щоб ніхто завчасно не здогадався.

— І таки не здогадався, — Христофор плеснув Ніла по плечу. — Так, журналюго? 

— Будеш тут без розладів, — шумно видихнув Ніл. — Старі таємниці лускають навколо, наче мильні бульбашки. Та це все ще не страшно. А от що з нами буде, коли Жака знову переклинить? 

— Немає чого перейматися тим, чого ще не сталося, — Христофор обійняв однією рукою Карі, іншою — Ніла. — Чи й ніколи не станеться. 

— Ти його не знаєш, — дуже тихо сказав Ніл, наче хотів, щоб його насправді ніхто не почув. 

— Насправді, ми з кучерявим Пеньє знайомі краще, ніж ти думаєш. Його сімейка, хай які в них не бувають переклини в головах, десятиліттями робить відмінний сидр. А ще скуповує у нас чимало ювелірки. І щедро інвестує в кожен наш стартап по відновлювальній енергетиці. Всі тут люблять Жака. Навіть не знаю, чому він досі не перебрався в Аліотек. Ну а те, що він колись втрачав голову через жінку... Так хто із нас не втрачав? 

Ніл хотів сказати, що він. Його голова завжди залишалася при ньому. З юних років він знав, що колись одружиться, створить прекрасну традиційну сім'ю за світлим зразком тієї, в якій сам виріс. Його вибір впав на Айріс з доволі прагматичних причин — вона виглядала здоровою, не боялася роботи і завжди була поряд. До того ж захоплювалася ним, що теж було приємно. 

Звісно, Ніл нічого такого не сказав. Пам'ять вчасно нагадала йому, що як вже бути справді чесним, то одного разу почуття таки вибили в нього землю з-під ніг. І в ньому самому все розхитали. Він навіть сходив на кілька сеансів у психологині, та йому здалося, що вона прагнула скористатися його вразливістю аби самій зайняти місце тієї, хто відмовив Нілу. 

— Гаразд, зрештою, Пеньє вміє обертати гроші, — акцентував на іншому. — З вигодою для всіх учасників процесу. 

— За що ми його дуже цінуємо, — докинула Карі Марж. 

— І, щоб налагодити нові такі процеси, ми й зібралися тут, — нагадав Христофор, вкотре стиснувши худорляве плече Ніла. — Та ти поки нічим таким не клопочися. Дослухайся всіх порад лікарки. Може й м'язів трохи наростиш, а то ось від вітру хилишся. 

Естер із захватом спостерігала за тим, як вправно подруга вела електрокар гірською дорогою. Автомобіль був схожим на пікап, тільки кузов дещо коротший, наче йому трохи відкусили хвоста. Жінки везли неважкий, але цінний багаж — повітряних зміїв з тросами для передачі енергії вітру, яку вони мали зловити й відправити в акумулятори.

— Наступний поворот — різко вліво вивертай! — їх наздогнав схожий автомобіль. Насправді ідентичний аж до сліпучого відтінку жовтого. Ці слова викрикнув водій, якого жінки не встигли роздивитися. — Зара покажу. 

Довелося поступитися йому дорогою. Айріс як могла притислася до узбіччя. Високі хвойні дерева стіною стояли просто над ними. Естер скористалася моментом, щоб зробити кілька фото. 

— Зв'язку взагалі немає, — вона скрушно опустилася на сидіння, зрозумівши, що запостити їх одразу ж не вийде — хоч як не піднімайся й не розмахуй смартфоном. 

— Тим краще, — Айріс знову повільно викотила автомобіль на дорогу. — Пристібайся, на нас чекає різкий поворот вліво.

Двоє автомобілів-близнюків зупинилися на більш-менш пласкому майданчику біля широкої полонини на пологому схилі гори. Естер з Айріс вивантажували своїх зміїв разом з мотками металевих тросів.

— Вітаю! — до них підійшов молодий хлопчина, років вісімнадцяти-двадцяти. — Допомога потрібна?

Густа засмага вкривала його обличчя аж до коренів волосся, трохи світлішою вона була на шиї та руках.

— Ми з кола Христофора, — поспішила повідомити Айріс, щоб не сприймав їх за зовсім сторонніх. — Айріс і Естер, — вона вказала долонею почергово на себе та на подругу.

— Він говорив про вас, — поряд зі смаглявим юнаком з'явився старший чоловік, цілком можливо, одноліток Христофора. — Марко і Волох, — вказав на юнака, потім на себе. — Ми вас проінструктуємо. Зараз треба піднятися пішки ще на сотню метрів. 

— Не проблема, — запевнила Айріс і бадьоро підхопила мотки металевих тросів, залишаючи Естер значно легших по вазі повітряних зміїв.