Пелюстки в піску

Жак побачив Лальєн здалеку, вона зрізала невеличкі напіврозпущені квіти червоних троянд біля свого двоповерхового будинку з сонячними панелями на східній стіні. Цей дім виглядав плюс-мінус так само, як і більшість споруд у колі Аліотек. Вона занурювала зрізані квіти в опуклі скляні банки із сіруватим піском. Жак не розумів навіщо. Хотів спитати, та не смів підійти ближче. І на одному місці довго залишатися не міг — хоч в колі й не висіли повсюдно камери, натомість люди були буквально скрізь і завжди. Тож він пішов дуже повільним кроком з наміром просто минути Лальєн, і, якщо вона сама його не помітить, навіть не відволікати її вітанням. 

— Лалі, зіронько, як ти чудово придумала! — на його щастя до неї вийшла сусідка — висока жінка років п'ятдесяти з довгим сріблястим волоссям, зав'язаним в тугу косу. — Чи не даси й мені одну баночку?

— Авжеж, — Лальєн вказала їй на ті, які ще були без квітів у піску. — Обирайте собі троянди і занурюйте, як я, — вона продемонструвала чергове поховання квітки в піску. — Коли пісок вбере всю вологу, вони будуть дещо блідішими, але ціленькими й навіть трохи запаху збережеться. 

Поки сусідка закривала Лальєн вид на пішохідну доріжку, Жак тихо пройшов повз. Жінки не звернули на нього уваги. 

Ні, це не метафора, коли закохані говорять, що їм щемить серце. Саме це зараз відчував Жак. Ще гостріше, ніж будь-коли. Не біль, а щем. І це було навіть приємно. Та за ним завжди накривала і хвиля злості: гаразд, в дитинстві він не подобався Лальєн, тому що був пузанчиком, але в студентські роки — ні. Він без зусиль міг затягти в ліжко будь-яку дівчину з кампусу. Навіть старшокурсниць. А Лальєн дивилася на нього, як лікарка на ракову пухлину. Страх і відраза — ось що він бачив на її обличчі, коли вона не докладала зусиль, аби приховати їх. Страх і відраза. Навіть не ненависть, яка могла б дати надію, ніби колись обернеться коханням.

— Жаку! — з цих думок його вирвав Міхаель, який зустрів його біля будинку Назара — там у них була призначена зустріч. — Вітаю! Як твій ранок? Готовий до справ?

— Ранок добрий! — Жак зобразив щонайпривітнішу посмішку. — Готовий, капітане книжкового корабля. І програма, про яку ми говорили, готова, — забарабанив пальцями по шкіряному чохлу ноутбука, який ніс із собою. 

— А в мене вже готова кава, — гукнув з вікна Назар. — Заходьте!

Жак затримався на порозі на кілька секунд. Прикрившись дверима, кинув ще один погляд в сторону жінок на клумбі. Вони саме зібрали всі банки з піском і квітами й пішли в напрямку дому сивокосої. 

— Доброго ранку! — рука Ендрю несподівано опустилася на плече Жака. — Кава так довго не чекає.

Вже третю добу вони всі разом жили в колі Аліотек, і при кожній зустрічі як Лальєн, так і Ендрю старанно робили вигляд, що в них із Жаком абсолютно нормальні стосунки. Це відчувалося, наче бомба сповільненої дії. Щось мало статися, вибухнути, вкотре зруйнувати життя Жака до самого фундаменту. 

— Принесла нам булочок з лимоном, — Роксана увійшла через кухонні двері з саду. 

Поцілувала Жака, поки ніхто на них не дивився, і пішла викладати випічку на тарілку. 

— Мій фундамент, — тихо сказав Жак.

Цієї миті він повірив, що чергова катастрофа зовсім не обов'язкова. З ним тепер своя людина, за яку можна триматися. А коли є точка опори, можна будь-який ураган пережити.

Цього дня вони допрацьовували програму для оптимізації роботи книгарень. Робили одночасно дві версії — одну персонально під магазини Міхаеля, другу — на продаж для інших книготорговців. І робота в них ішла так злагоджено, що на погляд зі сторони ніхто й ніколи б не здогадався про те, як все складно між цими людьми. За виключенням Назара. Той для всіх і кожного був наче те сонце ясне — розумів, допомагав, підтримував. І, що для декого було навіть важливішим, — не розпитував і не засуджував.