Дуже тихе життя

В не надто примітній будівлі, яка втулилася дуже близько до центру бельгійського міста Антверпен, в дуже невеличкій за площею, але просторій за відчуттями квартирі жила Карі Марж. Висока вишукана блондинка з очима, які сяяли, наче рідкісні блакитні діаманти. Втім, очі вона часто ховала за широкими чорними окулярами, а волосся – під капелюшками або хустками. Та кожен, хто її знав, впізнав би жінку навіть у лижному костюмі десь високо на схилі гори. До того, як її почали називати авторкою світових бестселерів, іноді навіть письменницею-єдинорогом, почувалась вона не краще, ніж загнаною конячкою на фермі. Ніхто не гнав її в плані швидкості, як на перегонах, але вона постійно відчувала непосильний вантаж наростаючих фінансових зобов’язань. Батьки письменниці жили приблизно так само. Обоє працювали в сфері освіти, й заробітків їхніх вистачало рівно на те, щоб вчасно сплачувати рахунки, купувати найпростіші продукти та одяг. Тож Карі сприймала таке життя як цілком нормальне. І найбільшим своїм фінансовим досягненням вважала не чіпати кредитний ліміт на карті.

З усіх справ світу вона ще в шкільні роки обрала для себе письменництво. Їй здавалося, що цим дуже навіть можна заробляти на життя. Вже в старших класах вона продала свої оповідки редакції дитячого журналу, а в студентські основний прибуток отримувала від онлайн-романів, популярність яких усе зростала. І хоч письменництво постійно приносило їй прибутки, рахунки й ціни на все навколо наче умисно намагалися обігнати доходи Карі Марж. Тож вона підпрацьовувала коли нянькою, а коли репетитором – готувала школярів до випускних екзаменів. Задоволення це не приносило та й забирало чимало часу. Зате вдавалося вижити на власні доходи навіть в орендованій для неї однієї квартирі. Батьки померли, коли дівчині було тридцять. І хоч це вже далеко не дитячий вік, пережити смерть їх обох в один рік було важче, ніж це собі може уявити доросла людина, яка вже наче й готова до того, що колись таке станеться.

Вона продала квартиру, в якій виросла, у Брюсселі, і переїхала до міста, де життя було значно дешевшим – в Антверпен. Там, у своєму новому маленькому домі вона здобула такі важливі для неї тишу, спокій, а ще — трохи нижчі рахунки за комунальні послуги.

Та серце її не було щасливим. Ні в стосунках, ні, як виявилося після тридцяти, в здоров’ї. Відносини з чоловіками не трималися довше трьох-чотирьох місяців. Останнє якось не сильно розчаровувало Карі Марж. Зрештою, вона шукала чоловіків радше для натхнення, ніж для справді серйозних довговічних сімейних перспектив.

Одного дня серце Карі Марж просто зупинилося. Ненадовго, бо це сталося зранку, буквально на порозі кав’ярні, де вона зазвичай брала бутерброд з яйцем і ягідний смузі. З кухні прилетів шеф, який зумів робити закритий масаж серця. Швидка приїхала за лічені хвилини. Письменницю повернули до життя. І поставили в чергу на пересадку серця. Фінансова сторона операції, якщо вона її таки дочекається, не могла не лякати. Попри всі накопичення й доходи, Карі Марж довелося б виплачувати витрати за нове серце ще десятки років. Вона край не хотіла оголошувати якийсь публічний збір допомоги. Як не хотіла просити її в родичів. Хоча Ніл Лейкі без зайвих питань оплатив би будь-які рахунки кузини – в цьому вона не сумнівалася. Та просити про допомогу завжди було для Карі Марж проблемою. Тож вона не сказала нікому.

Життя її стало ще тихішим. Зранку вона почала частіше снідати вдома, однаково відстоків дев’яносто з того, що подавали в її улюблених кафе та бістро, їй більше не можна було їсти. Вівсянка та трохи горіхів, багато свіжих овочів, гречка й сири з низькою жирністю, звичайна вода замість усіх можливих напоїв. Жінка продовжувала писати кожен день. Вихідних для неї більше не існувало. Не могла вона дозволити якомусь дню стати просто простоєм. Її більше нітрохи не зачіпали відгуки в дусі: «Краще б ця Карі Марж завела сім’ю, виростила б хоч одну дитину, ніж виливала на сотні сторінок свою хвору уяву». Не могли зачіпати, бо вона більше не читала ніяких відгуків. Вона добре знала дві речі: її книги купують, отже, комусь вони цікаві; її книги купують, отже, в неї є прибуток.

Все менше й менше говорила вона з людьми, навіть по телефону. Все, окрім писання, видавалося їй непростимою витратою часу. Єдині, з ким не вдавалося уникати розмов, були лікарі. Щомісяця вона мала з’являтися на контрольні обстеження й відповідати на десятки щоразу одних і тих самих запитань. Місяць минав за місяцем, крім тимчасових запаморочень та, іноді, нудоти, з Карі Марж нічого не траплялося. Але в суперечках онколога з кардіологом звучали невтішні прогнози: жити їй лишалося від трьох до п’яти місяців.

Тим менше відволікалася Карі Марж на будь-які сторонні справи, тим похмуріші сюжети зароджувалися й розкручувалися в її уяві, тим безжальнішою вона була до своїх героїв, і тим більше та швидше писала.

̶  Міс Марж, — одного дня їй зателефонували з лікарні й незвично життєрадісним жіночим голосом повідомили: — Для Вас є готове до пересадки серце.

І щойно вона встигла пригадати ту довгу й непосильну цифру, яку їй озвучували кілька місяців тому за операцію та подальший процес реабілітації, як ще одна щаслива новина, цього разу у форматі текстового повідомлення, змусила її повірити в те, що жити вона зможе набагато довше, ніж кілька місяців. Це було повідомлення від банку про поповнення її рахунку якимось невідомим їй благодійним фондом. Цифра на екрані смартфона була саме тією, яка тривожила Карі Марж з моменту першої розмови про пересадку. З точністю до євро.