Принцеса знаходить свій замок

 — То як враження? — Жак відсунув для Роксани білий стілець з рогозу.

Вони обідали в саду останнього з об’єктів нерухомості покійного Карла Пеньє. То був невеличкий замок на пагорбі, давно модернізований під комфортний готель. Наразі закритий на період передачі власності.

— Просто не віриться, — дівчина сіла за стіл, але дивилася не на страви й не на співрозмовника — їй важко було відірвати погляд від замку. — Добре, що ти таки переконав мене поїхати.

За три дні разом, перший з яких був вечором поховання Кая, вони встигли перейти на ти й обговорити безліч тем. Жак розповів про свою дитячу закоханість, яку після майже десяти років розлуки зустрів в університеті. Та в них так нічого й не склалося. Роксана дивувалась такій відвертості, але теж розповіла племіннику Кая чимало того, про що з іншими не говорила.

По обіді третього дня знайомства Жак з Роксаною здавалися один одному ще більш близькими. Вони гуляли садом, по якому в різні сторони тяглися кам'яні тротуари. Дерев уже злегка торкнулася осінь, та листя вони ще небагато втратили й дарували прохолоду спекотного вересневого вечора. Пташки не втихали й на секунду, вдалині чути було кумкання жаб біля ставка. Роксана не могла згадати за все своє життя моменту, коли б вона відчувала таку приємну безтурботність. Раптом Жак забіг наперед, опустився на одне коліно і простягнув дівчині скручену обручкою стеблинку з маленькою білою квіточкою.

— Роксі, виходь за мене!

Його слова прозвучали так палко, бажання здавалося таким щирим. Роксана не одразу змогла знайти хоч якісь слова.  А коли це нарешті сталося, з її уст злетіло найдивніше в цій ситуації питання:

— Чому?

— Бо я не хочу відпускати тебе, — Жак поцілував її долоню і притулив до свого обличчя, наче то був якийсь цілющий пластир.

— Це просто божевілля! — Роксана була приємно вражена, але руку свою прагнула звільнити.

— Я збирався провести все своє подальше життя тут, в Карпатах, — він не відпускав, —Там мій спадок від діда в Монако не менш розкішний. Але тепер… Тепер все, чого я хочу, це жити з тобою тут. Гуляти цим парком, обідати в саду, дивитися на захід сонця зі схилу або замкової вежі. Просто виходь за мене, — його губи торкнулися до її уст. — То що ти скажеш?

Дівчина дивилась у неймовірно щирі очі Жака, на його бездоганно правильні риси обличчя, на світлі кучері, які роздував вітерець, наче вентилятор на фотосесії. Але на фоні цього прекрасного обличчя проступало інше. Дуже схоже, та все ж інше. Старше, жорсткіше, те, в яке вона давно була закохана. І несподівано для самої себе вона сказала:

— Так, так, Пеньє, я вийду за тебе!

Посмішки, обійми, поцілунки. Обручка з квітки на її пальці. Вона сама на руках у Жака. Замок і величний парк як ідеальний фон для всієї цієї сцени.

«Що ти робиш?» — звучало на повторі в голові дівчини. Це було наче передчуття автокатастрофи, та вона все одно сідала за кермо і стрімко набирала швидкість.

В середині листопада (витримали хоч короткий траур) зіграли скромне, за мірками родини Пеньє, весілля. Батьки Роксани відбули перший день святкування, а вже на ранок другого поїхали з відмовкою, що не мають на кого покинути її молодшого брата Ромчика довше, ніж на добу. Роксана навіть не бралася переконувати їх залишитися. В них не було сварок чи якихось старих образ. Але і великого потягу до спілкування не спостерігалося. Роксана — птаха, яка давно вилетіла з батьківського гнізда. А там, в гнізді, ще росло маленьке пташеня. Всіма улюблене, та, на превеликий жаль, хворобливе. Настільки, що його навіть на один день не взяли на весілля.

Перші дні у шлюбі були прекрасними. Сніданки в ліжку, пікніки з чарівними краєвидами, прогулянки верхи (другий дядько Жака подарував на весілля пару вороних скакунів). Та підходив час Роксані повертатися на роботу.

— Ти справді хочеш продовжувати займатися цим?  — спитав Жак.

Вони стояли посеред напівоголених дерев, які виглядали для Роксани все ще чарівними, хоч і з відтінком осіннього суму.

— Насправді… не знаю, — Роксана роздивлялась гілки над головою, наче в них могла знайти відповідь.

— Зараз саме час дізнатись, — він м'яко наполягав.

— Я легко можу перевестись у найближчий відділ, або ж взяти лише віддалену роботу, — вона почала перераховувати варіанти.

— Або просто бути щасливою дружиною, якій не треба більше ганятися за поганцями, — у Жака був свій.

Роксана ще трохи опиралася його аргументам, та він відбивав її спроби привести переваги роботи, як тенісні кульки. Наступного ранку вона повідомила керівництву, що звільняється. Її термін обов'язкового відпрацювання після дрібних хакерських помилок юності вже давно сплив.

— Ми й не сподівалися насправді побачити тебе в нас знову, — голос шефа по той бік екрану смартфона звучав весело.

Можливо навіть він виграв парі щодо того чи буде пані Пеньє продовжувати працювати.

— Що ж, ми всі тебе ще раз вітаємо! Щастя вам! І не забувай нас! Хоч на картинки в месенджері відповідай.

— Вас неможливо забути, — сказала на прощання Роксана.

Через кілька днів потому, вона прокинулася від шуму дощу о п’ятій ранку й більше вже ніяк не могла заснути. А от Жакові, здавалося, дощ за вікном нітрохи не заважав. Закутавшись у теплий халат, Роксана пішла зі спальні в гардеробну розібрати свої досі запаковані зимові речі. Але перш, ніж взялася за чемодан, витрусила на підлогу вміст своєї повсякденної сумки. Серед засобів гігієни та дрібної канцелярії з важким гулом впала книга, яку їй дав почитати Кай в їх передостанню зустріч. Вона підняла її, бережно пригладила, наче вибачаючись, що книзі довелося пережити таке падіння, і понесла до замкової бібліотеки. Там були найбільші вікна, але в такий ранній та ще й дощовий час навіть вони не давали можливості читати без допомоги електричної лампи. Тож Роксана увімкнула торшер біля глибокого синього крісла, і вмостилася в ньому трохи почитати.