7. Коло Сонцекрай

— Вітаємо усіх на четвертому щорічному ярмарку у колі Сонцекрай! — гукав із дерев’яного настилу посеред яскравих торгових наметів високий світловолосий чоловік у білих широких штанах і просторій сорочці.

— Аполлон середнього віку, — шепнула Айріс на вухо Назарові.

Ніл із Сергієм та Ігорем тим часом ходили від ятки до ятки, щоб зафільмувати все, на що давали дозвіл продавці. Айріс поки не мала кого гримувати, тож просто гуляла з Назаром. Вони затрималися біля імпровізованої сцени, поки «Аполлон» та його співведуча знову й знову вітали гостей, розхвалювали крам і пояснювали, де що розташовано.

— Це Радомир, — пояснив Назар. — До того як купити ці землі, був Володимиром… забув прізвище. Йому належали десятки нафтовидобувних майданчиків у Східній Європі. А тепер от — весь такий сонячний та екологічний.

— Ну так, простий смертний не купив би такенну територію в Карпатах, — відгукнулася дівчина гучним шепотом.

Лише поблизу сцени люди стояли тихо, ловлячи кожне слово Радомира. Айріс ще не була експерткою, але припустила, що це переважно місцеві. З їхнього кола Аліотек поїхали лише вони з Назаром та Христофор — більше охочих не знайшлося, хоча дорога на електричному позашляховику займала якихось чотири години.

Дівчині ставало дедалі нудніше від промов. Піднесені слова Радомира про «світло всередині кожного» лише заважали розмові.

— Слухай, може, купимо щось попити? — Айріс вирішила шукати порятунку від словесного пафосу колишнього нафтовика. — Зранку було прохолодно, а зараз просто спека!

Вона першою рушила до найближчого намету. — Схоже на парашут, — дівчина задивилася на жовто-білі смужки тенту.

— Так і є, — підтвердила продавчиня. — Останній парашут, з яким я стрибала. Ледь у могилу мене не звів, та бач — ще згодився.

Звичайної води у пляшках тут не виявилося.

— Чотири роки ми поклали на те, щоб повністю вивести з ужитку всі продукти переробки нафти, — серйозно, без жодної посмішки пояснила жінка.

Вона виглядала втомленою, але міцні м’язи на руках свідчили про те, що старість ще не мала над нею багато влади. — Можу запропонувати воду з нашого джерела у керамічній чашці, — вона вказала на високий глиняний глек. — Це безкоштовно. Є також лимонад без цукру, холодний м’ятний чай та ягідні морси з льодом, якщо у вас є мікроакумулятори.

— Нам просто води, — сказала Айріс. У неї жодних акумуляторів не було — вона навіть батарею зі смартфона не змогла б дістати, якби від цього залежло життя.

— Але не безкоштовно, — Назар поклав на стійку щось схоже на сірникову коробку, тільки на вигляд твердіше.

— Дуже дякую, — нарешті продавчиня посміхнулася й швидко налила воду у великі чашки. — Якщо ще чогось забажаєте — підходьте, я вас запам’ятала.

Вони відійшли в тінь одного з небагатьох дерев.

— Це був акумулятор? — запитала Айріс про оплату.

— Так, — хлопець відпив ковток. — Ми робимо їх із Христофором. Заряджають усі — від сонячних панелей та вітряків біля своїх будинків. Це був найменший, але його вистачить приблизно на п’ять годин дороги електрокаром.

— І це ваші гроші? — Айріс нарешті починала розуміти устрій цього дивного світу «кіл».

— Засіб для вираження вдячності, — перефразував Назар.

— Обмін енергією у буквальному сенсі, — дівчина зібрала волосся у високий хвіст.

Ставало дедалі спекотніше. Айріс пошкодувала, що не взяла капелюха, тож лише сподівалася, що сонячні окуляри, які слугували їй обідком для волосся, хоч трохи врятують. Кілька хвилин вони мовчки пили воду, роздивляючись різнокольорові намети.

— Що відчуваєш? — Назар пильно подивився на Айріс, яка обережно ковтала з незвично важкої чашки.

— Холодна, — дівчина не знала, як іще описати смак простої води.

— А на смак?

Айріс здалося, що Назар занадто довго дивиться на її губи. — Не знаю, — вона знизала плечима. — Ніяка. Ну, це ж добре?

— Як на мене, в ній забагато фтору, — Назар покрутив залишки води в чашці. — В моєму рідному селі була схожа. Якщо справа лише у фторі, то нічого страшного.

— Сумуєш за домом? — запитала Айріс швидше, ніж встигла подумати.

— Вже не так, як першого року, — здавалося, хлопець був не проти відвертості.

— Ти помітив? — вона вирішила змінити тему й кивнула в бік ятки. — Жодного напою з цукром, ні справжнього чаю, ні натяку на каву.

— У Сонцекраї не вітають стимуляторів, — пояснив Назар. — Навіть кофеїн та цукор під забороною.

— І що за радість у такому житті? — щиро здивувалася Айріс.

— У кожному колі свої… — Назар замислився, підбираючи влучне слово.

— Загони? — підказала дівчина.

— Особливості, — він таки знайшов варіант, хоча її термін явно змусив його насупитися. — І кожен щасливий у своєму колі.

— З цим не сперечаюся, — закивала Айріс. — Це відчувається. По-справжньому щасливі, а не як у рекламі, де всі посміхаються, поки не прозвучить «знято!».

— Тут нема перед ким позувати, — Назар жестом показав, що порожні чашки варто повернути. — До речі, — він раптом узяв Айріс за руку, коли вони рушили вглиб ярмарку, — як щодо того, щоб залишитись тут?

Поки дівчина дивилася на нього приголомшеним поглядом, він уточнив: — Не в Сонцекраї. В нашому колі — в Аліотеку.

— Я… — Айріс не знала, що відповісти.

Її врятувала поява Ніла, Сергія та Ігора, які просто виросли перед ними з-поміж торгових наметів. Погляди всіх трьох майже одночасно ковзнули по з’єднаних руках Айріс і Назара. Дівчина поспішила вивільнити свою. Вона готова була відкусити собі ту руку. Що подумав Ніл? Сергій з Ігорем обов’язково тепер їй це згадають сотнею жартів, але те її й близько так не хвилювало, як думка Ніла. Та саме в той момент ніхто ніяк не прокоментував побачене.

— Знайшли ювеліра, який погодився на інтерв’ю, — бадьоро повідомив Ніл. — Навіть дозволив трохи його «причепурити» для кадру.

— Ок, у мене все з собою, — Айріс поплескала по жовтій сумці-бананці на поясі. — Ходімо!