Коло Сонцекрай

— Вітаємо усіх на четвертому щорічному ярмарку у колі Сонцекрай!  — гукав з дерев’яного настилу посеред яскравих торгових наметів високий світловолосий чоловік в білих широких брюках і просторій сорочці.

— Аполлон середнього віку, — шепнула Айріс на вухо Назару.

Ніл із Сергієм та Ігорем ходили тим часом  від намету до намету, щоб усе познімати на камеру. Точніше, все те, що дозволяли продавці. Айріс же непотрібно було покищо нікого гримувати, тож вона просто гуляла з Назаром. Вони постояли біля імпровізованої сцени, поки «Аполлон» і його співведуча ще і ще вітали гостей, розхвалювали ярмарок та орієнтуючи, де що знаходиться.

— Це Радомир, — сказав Назар про «Аполлона». — А до того, як купив ці землі, був Володимиром … забув прізвище. Йому належали десятки нафтодобувних майданчиків у Східній Європі. А тепер от весь такий сонячний та екологічний.

— Ну так, простий смертний не купив би такенну територію в Карпатах, — відповіла йому гучнішим шепотом дівчина.

Лише близько до настилу люди стояли більш тихо і ловили кожне слово Радомира. Айріс ще не була експертом, але думала, що то, переважно, місцеві жителі. Із кола Аліотек з ними поїхали лише Назар та Христофор. Більше бажаючих не знайшлося, хоча дорога займала якихось чотири години на електричній подобі джипа.

— Слухай, може, купимо щось попити? — Айріс вирішила знайти порятунок у цьому. — Зранку було так прохолодно, а зараз просто спека! — і першою побігла до найближчого намету з напоями. — Схоже на парашут, — вона задивилася на жовто-білі смужки тенту.

— Так і є, — підтвердила продавчиня. — Останній парашут, з яким я стрибала. Ледь в моглилу мене не звів. Та ось, ще згодився.

Звичайної води у пляшках в наметі-парашуті не виявилося.

— Чотири роки ми поклали на те, щоби повністю вивести з нашого вжитку всі продукти переробки нафти, — дуже серйозним тоном і без традиційної для всіх навколо посмішки пояснила жінка у наметі.

Вона виглядала немолодо і втомлено, але розвинуті м’язи на її руках і відсутність обвислої шкіри говорили, що старість ще не підібралась до неї надто близько. — Можу запропонувати воду з нашого джерела у простій керамічній чашці,  — вона вказала на високий глиняний глек. — Це безкоштовно.  Є також лимонад без цукру, холодний м’ятний чай з лимоном та ягідні відвари, якщо у вас є мікро-акумулятори.

— Нам просто води, — сказала Айріс. В неї ніяких акумуляторів точно не було, навіть батарею зі свого смартфона вона б не змогла витягнути, будь це хоч питанням життя та смерті.

— Але не безкоштовно, — Назар поклав на стіл щось схоже на сірникову коробочку, тільки твердіше з виду.

— Дуже дякую, — нарешті продавчиня посміхнулася.

Вона швидко налила їм води у найбільші чашки.

— Якщо ще чогось забажаєте — підходьте, я пам’ятатиму про вас.

— Спасибі, — подякував Назар.

Вони з Айріс відійшли в тінь одного з небагатьох у полі зору дерев.

— Це був акумулятор? — запитала дівчина про оплату за воду.

— Так, — хлопець відпив зі своєї чашки. — Ми робимо їх з Христофором, а заряджають всі, кожен від сонячних панелей та вітряків біля свого будинку. То був найменший, та його вистачить навіть на кілька годин дороги електрокаром.

— І це ваші гроші? — Айріс нарешті починала розуміти, як все влаштовано у цьому досі дивному для неї світі кіл.

— Засіб для вираження вдячності, — перефразував Назар.

— Обмін енергією в буквальному сенсі, — дівчина зібрала волосся у високий хвіст.

Ставало все спекотніше, і Айріс із задоволенням одягла б ще й капелюха, але в неї не було нічого з головних уборів. Тож вона просто сподівалася, що чорні окуляри, які були їй цього дня замість обідка для волосся, трохи захистять голову від сонячних променів.

Пару хвилин вони просто мовчки пили воду, як найсмачніший коктейль на світі, і роздивлялися різнокольорові намети неподалік.

— Що відчуваєш? — Назар пильно подивився на Айріс, яка маленькими ковтками відпивала з незвично важкої чашки з надто товстими стінками.

— Холодна, — дівчина не знала, як ще описати свої відчуття від того, що вона просто пила воду.

— А на смак?

Айріс здалося, що Назар надто вже довго дивиться на її губи. Та що вона могла сказати на це?

— Не знаю,  — дівчина знизала плечима й зробила ще ковток. — Ніяка. Ну, це ж добре?

— Як на мене, в ній забагато фтору, — Назар покрутив залишки своєї води в чашці. — Це не смак, просто… В моєму рідному селі була схожа. Насправді, якщо справа лише у фторі, то нічого страшного.

— Сумуєш за домом? — спитала Айріс раніше, ніж подумала чи варто.

— Вже не так, як у перший рік тут, — здавалося, хлопець не проти відповісти.

— Ти помітив? — їй таки здалося, що краще змінити тему. Вона повела очима в напрямку намету, де вони брали воду. — Жодного напою з цукром, ніякого справжнього чаю і навіть  натяку нема на хоч якусь каву.

— У Сонцекраї не вітають будь-які стимулятори, — пояснив Назар. — Навіть кофеїн та цукор.