6. Спадкоємці

— Отже, мені, — через три дні після смерті Кая Роксана отримала те саме повідомлення, яке оголошувало заповіт померлого. — Все мені.

Ця новина звалилася на неї із самого ранку, коли дівчина збиралася на роботу. Власне, можна було в цей самий момент звільнитися — статок Кая забезпечив би їй розкішне життя на цілу вічність. Але Роксана вирішила зробити інакше. Вона одразу ж відправила відмову від спадщини.

— Наступним у списку має бути хоч якийсь твій родич, — з часу смерті Кая дівчина не припиняла свої односторонні розмови з ним. Звісно, коли її ніхто не міг почути.

Попри прогноз лікаря, за яким чоловік міг прожити ще близько року, його серце зупинилося першого вересня — наступного дня після їх з Роксаною останньої зустрічі.

Довелося чекати ще майже три дні, поки все нарешті сталося так, як на те сподівалася Роксана. Новий спадкоємець, небіж Кая, вийшов з нею на зв’язок.

— То я можу забрати тіло? — схвильовано запитав молодий чоловік, який представився Жаком.

— Так, хоч сьогодні, — Роксана рада була швидше з цим покінчити. — Я сподівалася, що таки знайдеться хтось із рідні, тому не здійснювала поховання. Тіло досі в морзі. 

— Я вилітаю з Монако через дві години. Біля шостої по обіді вже маю бути на місці. Ми з Вами можемо зустрітися?

— Звичайно, — Роксана чекала цього з незрозумілим їй самій хвилюванням. — Можу до Вашого приїзду замовити ритуальні послуги, щоб, — підібрати подальші слова виявилося непросто, — Ви побачили покійного вже в більш прийнятному вигляді.

— Прийнятному? — перепитав Жак. — Що ж, так, добре. То, коли я приїду, все вже буде готово до церемонії поховання?

— Має бути, — розмито пообіцяла Роксана.

Голос Жака здавався їй занадто схожим на м’який баритон Кая. Дзвонив чоловік просто по мобільному, без відеозв’язку. Його голос, думки про поховання легендарного цифрового Робін Гуда — все це вибивало її з робочого ритму. Вона цілий день не могла зосередитися на своїй новій справі. Фінансові аферисти з’являлися, наче бур’ян то тут, то там, скільки його не висмикуй. Такі справи були однотипними, вони і у звичайні дні великого інтересу ні в кого не викликали. Це була рутина, яку просто потрібно зробити.

Роксана працювала в напівавтоматичному режимі, тим часом в її голові складалися різні версії можливих портретів Жака. Від схожого на Кая до чоловіка із зовсім протилежною зовнішністю. Вона не змогла знайти його в мережі — можливо, в них з Каєм були різні прізвища. Ніякої додаткової інформації для пошуку в Роксани не було. 

«Або цього Жака просто не цікавлять соціальні мережі та публічне життя. Як і більшість спадкових багатіїв», — була в неї і така думка.  

Після роботи вона заїхала купити чорну сукню і з магазину вийшла вже в ній. Жак написав, що їде з аеропорту. Вона надіслала йому координати кладовища. 

«Мій дорогий мертвий Каю, можеш реготати там на все пекло, але зізнаюся, що боюся. Боюся зустріти молодшу версію тебе. Чомусь мені здається, ви дуже схожі», — до приїзду Жака Роксана встигла перевірити, чи ритуальники все зробили, як годиться. Завдяки зусиллям їх візажиста, Кай виглядав дещо схожим на воскову скульптуру. Але, при цьому, його обличчя здавалося умиротвореним.

Хоч дівчина й припускала схожість племінника з дядьком, та насправді не була готова до того, наскільки вона може бути разючою.

— Добрий вечір. Ви Роксана? — цей голос вживу звучав абсолютно так само, як голос Кая. І сам Жак виглядав наче його молодша версія.

— Так, — вона не знала чи простягти йому руку, чи це могло здатися недоречним.  

— А я Жак Пеньє, як Ви, певно, вже здогадалися.

Роксана всіма силами своїх м’язів намагалася стримати тремтіння, яке починалося десь ізсередини.

«Кай, це справді твій племінник чи мені пора почати вірити у привидів?»

— Ми дуже схожі, так? — Жак зрозумів її подив і тінь страху в погляді. — Батько із сином або й рідні брати рідко мають стільки спільного, як ми із дядьком Карлом, — він стиснув губи в сумну подобу посмішки.

— Так, — кивнула Роксана.

Їй важко було знайти ще хоч якісь слова. На неї дивилися такі ж, як у Кая, сірі очі, з-під таких же пшеничних брів, так знайомо рухалися губи. Тільки не було тонких зморшок в куточках очей, і більш глибоких біля рота. Та й обличчя виглядало блідішим. А волосся хоч і мало такий же світлий відтінок, було трохи довшим і крутилося на кінчиках. Зосередившись на цих відмінностях, Роксана змогла опанувати себе й повести розмову далі:

— Співчуваю Вашій втраті.

— Ми з дядьком були близькими в мої студентські роки, — чоловік на диво добре говорив українською. — Але з того часу, коли викрили його протизаконне меценацтво він обірвав зі мною всі стосунки. Певно, не хотів заплямувати мою репутацію. Думаю, що і в заповіті він не згадав мене з тією ж метою.

Роксана мимоволі опустила очі. Вона досі відчувала щось близьке до провини за те, що стала єдиною спадкоємицею Кая. Певно, Жак не знав, що перед ним не просто спадкоємиця, тепер вже колишня, а та сама кіберполіціянтка, яка позбавила його дядька свободи.

— Месьє Пеньє, хочу Вам одразу сказати, що я ні секунди не претендувала на Вашу спадщину. Я одразу ж відправила відмову, щойно дізналася про заповіт, — Роксана нарешті знову зустрілася з поглядом співрозмовника.