5. Вільні від світу

Назар усе ще не біг, він ішов неспішними кроками вузькою смугою асфальту, яка виводила на центральну сільську вулицю. З боку шкільного стадіону почувся багатоголосий гавкіт і гучні накази. Хлопець ще не бачив ні собак, ні поліцейських, але й так відчував, що потрібно швидко змінювати маршрут.

Як тепер утекти? Собаки ж чують запах. Ще й це руде волосся — його за кілометр видно. Назар стягнув із себе куртку і жбурнув її якомога далі, у протилежний бік полетів реглан, і, залишившись у самій футболці та спортивках, він чимдуж побіг. Речі мали хоч на якийсь час відволікти собак. Він не обертався, проте чув, що переслідувачі значно відстали. Чому ніхто з них не стріляв? Певно, мали взяти живим.

Потрібно було зосередитися на тому, як швидше добігти до залізничної колії. Через поле? Але відкритим ґрунтом швидко не побіжиш. Та й сліди залишаться. Краще зробити невеликий гак — через Великодню вуличку до лісу, а за ним уже й рятівна колія.

Раптом три довгі й один короткий сигнали потяга перекреслили план утікача. На станцію він уже явно не встигав. Хіба що… Хлопець зупинився, нахилився вперед, спершись руками об коліна. Після бігу квітневе повітря здавалося пекельно спекотним. Про воду краще було й не згадувати. Гупання кількох пар важкого взуття чулося позаду і праворуч. Шлях уперед залишався вільним, та Назарові потрібно було якраз звернути праворуч. Проковтнувши паніку, що підступала до горла, хлопець розігнався, стрибнув на лавку, а з неї — через паркан. Кури заметушилися в нього під ногами й надто гучно розкудкудакалися, дворовий пес додав ще й свого гавкання. Назар відкинув думку про те, наскільки явно його викривають ці звуки у дворі, та біг далі кількома сотками вже зораного городу.

Потяг покинув станцію і мчав навперейми Назарові. Хлопець з усіх сил намагався бігти швидше, та ноги раз у раз підверталися, глибоко застрягали у вологому ґрунті. Легені просто горіли. Піт стікав носом і капав із брів. Але значення мав тільки потяг. Позаду знову стало чутно переслідувачів. Та Назар уже біля колії, залишилося видертися з городу на земляний насип. Ось він, порятунок. Хлопець майже дотягнувся до драбини — та кросівки зрадницьки ковзнули на схилі. Назар упав на руки, ледве змусив м’язи розігнути спину і зробити останній ривок — і от, він тримається за драбину останнього вагона. Тепер би тільки не зісковзнути.

Він піднявся на дах. То був аграрний товарняк, тож ніхто не міг побачити його з вікна чи зацікавитись підозрілим шумом. Найближчі вікна були біля машиніста, за щонайменше десяток вагонів попереду. Навздогін неодмінно відправлять дрон. Але для цього переслідувачам ще потрібно повернутися до своїх авто, дістати його, налаштувати. На щастя, вже сутеніло. Та й найближча станція, де зазвичай зупиняються товарні потяги, розташовувалася за десяток кілометрів.

Щойно потяг почав гальмувати, хлопець обережно спустився вниз металевою драбиною. Якомога м’якше приземлився на щебінь. І, наче звичайний пасажир туристичного експреса, пішов у бік траси.

Усі гроші, які мав, лишилися в кишені викинутої куртки. Але досвід їздити автостопом усе ще був із ним. Хлопець виглядав стомленим, та навряд здавався небезпечним, тож уже з п’ятої спроби йому вдалося зупинити авто. Звичайно, це був ризик — услід за ним уже могли пустити автопогоню. Та залізничний шлях був значно коротшим; найімовірніше, це і врятувало Назара.

— Куди прямуєш? — без привітання та інших формальностей запитав чоловік років п’ятдесяти з гаком.

— Бо ми їдемо аж до Франківська, — не дочекавшись відповіді, сказала жінка десь того ж віку, яка сиділа поруч із водієм.

— О, — такого везіння Назар навіть не очікував. — То можна з вами аж туди?

— Звичайно, — кивнув водій.

— Тільки я зовсім без грошей, — хлопцеві було страшенно ніяково через це.

— Не проблема, — посміхнувся в дзеркало заднього огляду водій.

Біля його очей променями зібралися зморшки й одразу ж розправилися, щойно посмішка зникла.

— Не образишся, якщо дещо припустимо? — після кількасекундної паузи запитала жінка.

Назар насторожився, але заборонити ці припущення ніяк не міг.

— Кажіть! — мовив він якомога бадьоріше.

— Ти втікач, — м’яко і без тіні страху сказала жінка. — Видихни, нас це не лякає. Мене звуть Лара, а це мій чоловік Микола. Ну, а тебе як звати?

— Назар, — хлопець не бачив сенсу приховувати своє ім’я.

— Розкажеш нам, Назаре, чому тікаєш? — голос Миколи теж був м’яким і нітрохи не настороженим.

«Що як це пастка?» — промайнуло в думках хлопця. Та йому залишалося тільки довіритися цим людям, він уже все одно в їхньому авто.

— Хакнув кілька державних сайтів, — на одному подиху видав він. — Просто хотів спробувати, чи вийде.

— До млина ще треба й вітру, — усміхнувся з його зізнання Микола. — Як ідеш на таке, то спершу треба навчитися ховати свої сліди.

У Назара перед очима пробігло все те, що він робив, аби його не змогли відстежити. Але змогли.

— Чому ви допомагаєте мені? — він просто не міг не поставити цього питання.

— Ця штуковина на твоїй футболці, — Лара покрутила пальцем над своєю кофтиною біля серця. У неї там не було жодних зображень, а от у Назара — принт білого змія, закрученого у формі горизонтальної вісімки. — Наша донька теж належала до цієї спільноти.