Вільні від світу

Назар все ще не біг, він ішов неспішними кроками по вузькій смузі асфальту, яка виводила на центральну сільську вулицю. Зі сторони шкільного стадіону почувся багатоголосий гавкіт і гучні накази. Хлопець ще не бачив ні собак, ні поліцейських, але й так відчував, що потрібно швидко змінювати маршрут.

Як тепер втекти? Собаки ж чують запах. Ще й це руде волосся – його за кілометр видно. Назар стягнув із себе куртку і жбурнув її якомога далі, в протилежну сторону полетів реглан, і, залишившись в одній футболці та спортивках, чимдуж побіг. Речі мали хоч на якийсь час відволікти собак. Він не обертався, але чув, що переслідувачі значно відстали. Чому ніхто з них не стріляв? Певно, мали взяти живим.

Потрібно було зосередитися на тому, як швидше добігти до залізничної колії. Через поле? Але по відкритому грунту швидко не побіжиш. Та й сліди залишаться. Краще трохи накинути гак  ̶  через Великодню вуличку до лісу, а за ним вже й рятівна колія. 

Раптом три довгих і один короткий сигнали потяга розрізали план втікача. На станцію він вже явно не встигав. Хіба що … Хлопець зупинився, нахилився вперед, спершись руками об коліна. Після бігу квітневе повітря здавалося пекельно спекотним. Про воду краще було й не згадувати. Гупання кількох пар важкого взуття правоохоронців вчувалося позаду і зправа. Шлях вперед був вільним, та Назарові потрібно було якраз звернути вправо. Проковтнувши підступаючу паніку, хлопець набрав розгон, стрибнув на лавку, а з неї — через паркан. Кури заметушилися в нього під ногами й надто гучно розкудахкалися, дворовий пес додав ще й свого гавкання. Назар залишав думку про те, наскільки явно його викривають ці звуки у тому ж дворі, й біг далі кількома сотками вже зораного городу.

Потяг покинув станцію і мчав навперейми Назару. Хлопець з усіх сил намагався бігти швидше, та ноги раз у раз підверталися, глибоко застрягали у вологому грунті. Легені просто горіли. Піт стікав носом і капав з брів. Але значення мав тільки потяг. Позаду знову стало чути переслідувачів. Та Назар вже біля колії, залишилося видертися з городу на земляний насип. Ось він, порятунок. Хлопець майже дотягнувся до драбини — та кросівки зрадницьки ковзнули на схилі. Назар впав на руки, ледве змусив м’язи розігнути спину і зробити останній ривок — і от, він тримається за драбину останнього вагону. Тепер тільки триматися міцніше.

Він піднявся на дах. То був аграрний товарняк, тож ніхто не міг побачити його з вікна чи зацікавитись підозрілим шумом. Найближчі вікна були біля водія, за щонайменше десяток вагонів попереду. Навздогін неодмінно відправлять дрон. Але для цього переслідувачам ще потрібно повернутися до своїх авто, дістати його, налаштувати. На щастя вже сутеніло. Та й найближча станція, де зазвичай зупиняються товарні потяги, знаходилась за десяток кілометрів.

Щойно потяг почав гальмувати, хлопець обережно зісковзнув вниз металевою драбиною. Наскільки міг м’яко приземлився на щебінь. І, наче звичайний пасажир туристичного експресу, пішов у сторону асфальтної траси.

Всі гроші, які мав хлопець, лишилися в кишені викинутої куртки. Але практика їздити автостопом залишалася жива. Хлопець виглядав достатньо втомленим та навряд здавався небезпечним і вже з п’ятої спроби йому вдалося зупинити авто. Звичайно, це був ризик — вслід за ним вже могли пустити автопогоню. Та залізничний шлях був значно коротшим, скоріше за все, це і врятувало Назара.

̶  Куди прямуєш?  ̶  без привітання та інших формальностей запитав чоловік років п’ятдесяти з гаком.

̶  Бо ми їдемо аж до Франківська, ̶  не дочекавшись відповіді, сказала десь того ж віку жінка, яка сиділа поряд водія.

̶  О, ̶  такого везіння Назар навіть не очікував. ̶  То можна з вами аж туди?

̶  Звичайно, ̶  кивнув водій.

̶  Тільки я зовсім без грошей, ̶  хлопцеві було страшенно ніяково через це.

̶  Не проблема, ̶  посміхнувся у дзеркало заднього виду водій.

Біля його очей променями зібралися зморшки і одразу ж розправились, щойно посмішка зникла.

̶  Не образишся, якщо припустимо дещо? – через кілька секундну паузу запитала жінка.

Назар насторожився, але заборонити ці припущення ніяк не міг.

̶  Давайте! – якомога бадьоріше сказав він.

̶  Ти втікач, ̶  м’яко і без тіні страху сказала жінка. – Видихни, нас це не лякає. Мене звуть Лара, а це мій чоловік Микола. Ну а тебе як можна звати?

̶  Назар, ̶  хлопець не бачив сенсу приховувати своє ім’я.

̶  Розкажеш нам, Назаре, чому тікаєш?  ̶  голос Миколи теж був м’яким і нітрохи не настороженим.

«Що як це пастка?» — промайнуло в думках хлопця. Та йому залишалося тільки довіритися цим людям, він уже все одно в їхньому авто.

̶  Хакунув кілька державних сайтів, ̶  на одному подисі видав він. — Просто хотів спробувати, чи вийде.

̶  До млина ще треба й вітру, ̶  усміхнувся з його зізнання Микола. ̶  Як ідеш на таке, то спрешу треба навчитися ховати свої сліди.

В Назара перед очима пробігло все те, що він робив, щоб його не змогли відстежити. Але змогли. 

— Чому ви допомагаєте мені? — він просто не міг не задати цього питання.

— Ця штуковина на твоїй футболці, — Лара покрутила пальцем над своєю кофтиною в області серця. У неї там не було ніяких зображень, а от у Назара — принт білого змія, закручений горизонтальною вісімкою. — Наша донька теж належала до цієї спільноти.