3. За Нілом хоч на край світу

— Хто не збирає речі зі мною в Карпати, до синіх лайфхакерів, той забирає їх до себе додому, — Ніл обвів незвично грізним, як для нього, поглядом свою команду.

У просторій студії зі стінами різного кольору (кожна була фоном для зйомки) повисла в’язка тиша. Навіть крісла-мішки не шурхали, хоча четверо з шести присутніх сиділи саме в них. Айріс стояла неподалік Ніла. Їй не терпілося сказати, що вона поїде з ним і на край світу, і в космос полетить, і куди йому буде завгодно. Але їй було страшнувато говорити першій після цього його надто серйозного тону. А чоловіча частина команди зовсім не поспішала ухвалювати якісь рішення.

— Я хочу просто зараз знати, хто зі мною! — Ніл був на тонкій межі між гучним голосом і криком.

— Вибач, я йду додому, — Антон, один з операторів, зібрав докупи свої довгі кінцівки і з шурхотом піднявся з жовтого крісла-мішка. — Дикі землі відлюдників — це без мене.

Ніл не сказав ані слова, поки Антон складав свою камеру та виходив зі студії. Айріс здавалося, що це все тяглося вічність. Приглушені кроки Антона, звук скрученого об’єктива, потім — застібок на чохлі камери, знову кроки, і, нарешті, клацання дверей, які за ним зачинилися.

— Я з тобою, Ніле! — Айріс вирішила більше не чекати.

— Хоч на край світу! — вигукнув другий оператор Ігор.

— Хоч іще кудись далі! — підхопив звукорежисер Сергій.

— Вибачайте, народ, — Матвій, який відповідав за освітлення, останнім підвівся з крісла, — за інших обставин я б поїхав, але Діана вагітна… Ви ж розумієте?

Всі удали, що розуміють, хоча ніхто з них не мав дітей чи вагітних дружин. Хвилювання й обережність колеги були для них чимось теоретичним.

— А ти пройшла випробування, крихітко, — Ніл обійняв Айріс за талію. — Ти ж не розціниш це як домагання? — серйозно спитав він. — Бо в нас раніше була суто чоловіча команда…

— Що все одно не заважало нам обійматися, — Сергій підлетів до них і обійняв обох одразу.

За хвилину Айріс опинилася в центрі командних обіймів. І це теж було ще те випробування на міцність.

— Але ж ми справді їдемо в гори? — запитала вона, щойно знову змогла вільно вдихнути.

— Звичайно! — очі Ніла палали жагою пригод. — Це буде грандіозний випуск! Ще ніхто й ніколи не отримував від цих таємничих жителів гірського кола дозволу на відеоінтерв'ю з їхнім ватажком.

— Жителів кола? — перепитав Ігор. — Та в них там секта якась!

— Ну-у-у, — протягнув Ніл, — це хто як напише. Більшість їздить туди просто в пошуках адреналіну. Я от не надто вірю всьому, що такі туристи потім постять чи говорять. А ми побачимо все на власні очі. І знімемо все, що зможемо, відкрито чи таємно.

— Моторошне місце він обрав для зустрічі, — Айріс пильно дивилась під ноги та, розставивши руки, намагалася не втратити рівновагу на мокрому камінні.

— Щастя, що хоч вийде нас провести, — Сергій взяв найлегшу зі своїх камер, та з нею рухатися кам'янистим річищем, з якого наполовину відступила вода, було все одно важкувато.

— Для атмосферності, — голос Христофора змусив усіх здригнутися. — І щоб ви відчули всю нашу гостинність, звичайно ж.

Широкоплечий силует виднівся в похмурій арці двох похилених смерек. Ззаду його підсвічувало сяйво повного місяця, тому обличчя зовсім не було видно.

— За це окреме дякую, — бадьоро гукнув Ніл, який ішов попереду своєї команди. — Нам усім набридли студійні зйомки.

— Наче я не відчуваю страху парубків позаду тебе, — в голосі Христофора чулася насмішка. — Ти, бачу, безстрашний. І дівчинка поруч майже така сама. Але ті двоє аж трусяться.

— Ми йдемо у гості до ватажка синіх лайфхакерів, — Ніл уже був достатньо близько, щоб не підвищувати голос. — Якого називають кіборгом, вампіром або перевертнем.

— Або? Думаєш, все це не можна поєднати? — Христофор зробив крок уперед.

Світло ліхтарика Ніла на кілька секунд вихопило його обличчя. З темряви з'явилися чорні вуса, які переходили в охайну бороду, брови теж були густими, але доглянутими, одну з них перетинав шрам, який далі тягнувся дугою по лівій щоці чоловіка.

— Доброї ночі, Христофоре, — Ніл зупинився за пару кроків від нього.

— Доброї, мої відважні гості, — чоловік простягнув широку долоню.

Вони з Нілом потисли руки. Іншим членам команди Христофор такого не пропонував.

— Чи можемо ми вже увімкнути камеру? — спитав Сергій.

— Вмикай, — дозвіл не забарився. — І тримай міцніше. Зараз підемо у ще атмосферніше місце.

Сергій почепив на здорованя мікрофон. Ігореві вдалося вхопити кадри з ним на тлі кам’яної арки. Далі довелося знімати на ходу.

— Ми йдемо до кола Аліотек, — Христофор махнув у бік східчастого схилу.

— Це назва поселення? — запитав Ніл.

— Ми не говоримо «поселення», а кажемо «коло», — виправив його респондент. — І ми зустрілися внизу не лише заради ефектних кадрів, а й тому, що з жодного іншого місця від траси підйом до кола Аліотек не знайти.

— Але чому вночі, Христофоре? — Ніл керував диханням, як міг, та вже було чутно, що йти й говорити одночасно йому набагато важче, ніж його співрозмовнику.

— Завтра буде страшенна спека, — у Христофора знову знайшлося цілком логічне і зовсім не зловіще пояснення.

Дорогою до призначеного місця зйомки Ігор та Сергій вигадали не менше десятка страшних версій, що може статися при їхній зустрічі з «дикунами». Говорили вони про це більше для розваги. Та Айріс все одно було моторошно від їхніх прогнозів у дусі фільмів «Поворот не туди» та «Пагорби мають очі». Тим паче, що вона була серед них єдиною дівчиною.

— Що нам варто знати завчасно, аби нічим не образити місцевих жителів? — прозвучало наступне питання.

— Просто не називайте їх дикунами, кіборгами, вампірами і перевертнями, — після цих слів прозвучав короткий і подібний до грому сміх Христофора.

— А як називати правильно? Аліотеки? Чи жителі кола Аліотек? — Ніл намагався говорити якомога рівніше, хоча відчув легке запаморочення. Стежка у світлі ліхтарика раптом розплилася перед очима, як і спина Христофора. Але все швидко минулося. Він лише похитнувся на крок назад.