За Нілом хоч на край світу

 — Хто не збирає речі зі мною в Карпати, до синіх гуцулів, той забирає їх до себе додому, — Ніл обвів незвично грізним, як для нього, поглядом свою команду.

В просторій студії зі стінами різного кольору (кожна була фоном для зйомки) повисла в’язка тиша. Навіть крісла-мішки не шурхали, хоча четверо з шести присутніх сиділи саме в них. Айріс стояла неподалік Ніла. Їй нетерпілося сказати, що вона поїде з ним і на край світу, і в Космос полетить, і куди ще йому буде завгодно. Але їй було страшнувато говорити першій після цього його надто серйозного тону. А чоловіча частина команди зовсім не поспішала приймати якісь рішення.

— Я хочу просто зараз знати, хто зі мною! — Ніл був на тонкій межі між гучним голосом і криком.

— Вибач, я йду додому, — Антон, один з операторів, зібрав до купи свої довгі кінцівки і з шурхотом піднявся з жовтого крісла-мішка. — Дикі землі відлюдників  — це без мене.

Ніл не сказав ні слова, поки Антон складав свою камеру та виходив зі студії. Айріс здавалося, що це все тяглося не менше вічності. Приглушені кроки Антона, звук скрученого об’єктива, потім  — застібок на чохлі камери, знову кроки, і, нарешті, щолчок дверей, які за ним зачинилися.

— Я з тобою, Ніле! — Айріс вирішила більше не чекати.

— Хоч на край світу! — вигукнув другий оператор Ігор.

— Хоч ще куди далі! — підхопив звукорежисер Сергій.

— Вибачайте, народ, — Матвій, який відповідав за освітлення, останнім піднявся з крісла, — за інших обставин я  б поїхав, але Діана вагітна… Ви ж розумієте?

Всі зробили вигляд, що розуміли. Плескали Матвія по плечу, тисли руки, але, насправді, жоден з них ще не створив власної сім’ї. Тож хвилювання й обережність світло-оператора була для них чимось теоретичним.

— А ти пройшла випробування, крихітко,  — Ніл обійняв Айріс за талію. — Так, ти ж не розціниш це як домагання?  — серйозно спитав він. — Бо в нас раніше була суто чоловіча команда… 

— Що все одно не заважало нам обійматися, — Сергій підлетів до них і обійняв обох одразу.

За хвилину Айріс опинилася в центрі командних обіймашок. І це теж було ще те випробування на міцність.

— Але ж ми справді їдемо в гори? — запитала вона, щойно знову змогла вільно вдихнути.

— Звичайно! — очі Ніла палали жагою пригод. — Це буде грандіозний випуск! Ще ніхто й ніколи не отримував у цих горян з комп'ютерами просто в мізках дозволу на відеоінтерв'ю з їхнім головою.

— Горян? ̶  перепитав Ігор. — Та в них там секта якась!

— Нууу, — протягнув Ніл, — це хто як напише. — Більшість їздять туди просто в пошуках адреналіну. Я от не надто вірю всьому, що такі туристи потім постять чи говорять. А ми побачимо все на власні очі. І знімемо все, що зможемо, відкрито чи таємно.

 — Моторошне місце він обрав для зустрічі, — Айріс пильно дивилась під ноги та розставивши руки намагалася не втратити рівновагу на мокрому камінні.

— Наше щастя, що він вийде нас провести, — Сергій взяв найлегшу зі своїх камер, та з нею рухатися кам'янистим річищем, з якого наполовину відступила вода, було все одно важкувато.

— Для атмосферності, — голос Христофора змусив усіх здригнутися. — І щоб ви відчули всю нашу гостинність, звичайно ж.

Широкоплечий силует виднівся в скелястій арці. Ззаду його підсвічувало сяйво повного місяця, тому обличчя зовсім не було видно.

— За це окреме дякую, — бадьоро гукнув Ніл, який ішов попереду своєї команди. — Нам усім набридли студійні зйомки.

— Наче я не відчуваю страху парубків позаду тебе, — в голосі Христофора чулася насмішка. — Ти то безстрашний. І дівчинка поряд майже така сама. Але ті двоє аж трусяться.

— Ми йдемо у гості до ватажка синіх гуцулів,  — Ніл уже був достатньо близько, щоб не підвищувати голос. — Якого називають кіборгом, вампіром або перевертнем.

— Або? Думаєш, все це не можна поєднати? — Христофор зробив крок вперед.

Світло ліхтарика Ніла на кілька секунд впало на його обличчя. Вихопили з темряви чорні вуса, які переходили в охайну бороду, брови теж були густими, але доглянутими, одну з них перетинав шрам, який далі тягнувся дугою по лівій щоці чоловіка.

— Доброї ночі, Христофоре, — Ніл зупинився в парі кроків від нього.

— Доброї, мої майже безстрашні гості, — чоловік простягнув Нілові широку долоню.

Вони з Нілом потисли руки. Іншим членам команди Христофор такого не пропонував.

— Чи можемо ми вже увімкнути камеру? — спитав Сергій.

— Вмикай, — дозвіл не забарився. — І тримай міцніше. Зараз підемо у ще атмосферніше місце.

Сергій почепив на здорованя мікрофон. Ігореві вдалося вхопити кадри з ним на фоні кам’яної арки. Далі довелося знімати на ходу.

— Ми йдемо до кола Аліотек, — Христофор махнув у сторону східчастого схилу.

— Це назва поселення? — запитав Ніл.

— Ми не говорим «поселення», а кажемо «коло», — виправив його респондент. — І ми зустрілися внизу не лише заради ефектних кадрів, а й тому, що з жодного іншого місця від траси підйом до кола Аліотек не знайти.