2. У Кая

Майже чотири роки це було улюбленим дозвіллям Роксани  — приїздити в маєток Кая на околиці Києва раз на місяць, сідати на широку білу лавку-гойдалку, спостерігати за його садом, в очікуванні поки він до неї вийде. А потім вести з ним довгі, щоразу такі різни розмови.

Вона не заходила в будинок, не дзвонила у двері, лише коли він сам її помічав через камеру спостереження, сам підходив і першим вітався, Роксана посміхалася і говорила, що рада його бачити. Чи навіть робила комплімент щодо його чудової, як для старшого за неї на двадцять років, форми.

— Добрий вечір,  — сьогодні він сказав це з посмішкою. Вузькою спокійною посмішкою. — Останні години тридцять першого числа… Вже боявся, що не побачу тебе, Роксі.

— У серпні день все ще довгий,  — дівчина теж не стримала посмішки. — І це все ще мій ритуал.

— Наступного місяця у нас річниця, ти пам’ятаєш?  — він зупинив гойдалку і сів поряд Роксани.

— Каю, я пам’ятаю все, що пов’язано з тобою,  — дівчина дивилась у далечінь, починаючи знову розгойдуватися. — У що ти був одягнений під час кожної нашої зустрічі, чи поголив обличчя, чистив ти зуби чи недавно щось їв. Кожну найдрібнішу деталь, кожне слово з наших розмов.

— Це тому, що я в тебе першенький?  — голос Кая повеселішав.

— Інших пояснень у мене немає, — Роксана глянула на нього й побачила вже самовдоволену посмішку. — Я завжди буду пам’ятати. І завжди буду щаслива, що зловила тебе. І завжди буду за тобою наглядати.

— Ну а мені залишається радіти, що я роблю тебе щасливою, — Кай стишив голос до її тону.  — Мабуть, єдиний чоловік за все твоє життя, якому це вдається, чи не так?  — він злегка торкнувся її пальців.

— Навіть не уявляю, як житиму, коли ти помреш, — відповідь Роксани була наче оцет.

Та вони обоє насолоджувалися таким стилем розмови.

До знайомства з Каєм Роксана вчилася на юридичному. Мріяла про кар’єру правозахисниці, як у «Хорошій дружині» або навіть кращу. Та ще на початку четвертого курсу їй запропонували посаду в кіберполіції. І вона вирішила спробувати свої сили в цій сфері.

 — Якось виживеш, — меланхолійно мовив Кай. — Ти ж така розумниця. От тільки не у плані догляду за собою,  — чоловік роздивлявся її обличчя, блукаючи поглядом від широких нефарбованих брів і сірувато-блакитних очей до тонких майже безбарвних губ. —Подарую тобі набір косметики на наше чотириріччя, — зрештою сказав він.

— Якщо мені потрібно нафарбуватися — я йду до майстра макіяжу, — все тим же спокійним голосом відповіла Роксана. Його слова ніколи насправді її не зачіпали. І вона знала, що він не намагається сказати щось образливе, просто вони завжди говорили один одному те, чого ніхто інший їм не говорив. — Зараз мало хто користується декоративною косметикою щодня.

— Звичайно, — Кай посміхнувся несподівано широко, як у старих рекламних роликах. Попри вік, йому вдалося зберегти чудові рівні навіть достатньо білі зуби. — Всі так різко полюбили природу, що бояться нашкодити їй зайвою баночкою з-під пудри чи пшиком аерозолю. 

— А ти так любив знедолених, що крав для них гроші з рахунків багатіїв, — шпилька за шпильку.

— Цифровий Робін Гуд — легенда свого часу, — ностальгічно всміхнувся Кай.

Він зупинив гойдалку, зайшов за спину Роксани, поклав теплу долоню на шию дівчини.

— Від тебе нічого не дочекаєшся: ні прискореного пульсу, ні писклявого «відпусти, будь ласка, відпусти!» Ти взагалі жива? — Кай добре вмів приховувати роздратування.

Але Роксана відчувала його навіть там, за цим спокійним тихим голосом і майже ніжним стисканням долоні тепер уже на її плечах.

— Не більше й не менше, ніж ти сам,  — вона різко відкинула від себе обидві його руки й піднялася на ноги. — Наче я не знаю, що ти нічого мені не зробиш. Хто ж тоді навідуватиме тебе хоч раз на місяць? Де всі ті, з ким ти ріс, вчився, працював? А, може, дружина і діти? Брати, сестри? Племінники? — Роксана демонстративно роззирнулася навколо. — Нема, нікого нема.

— Наче я всього цього не знаю, — Кай трохи похилив голову набік і посміхнувся. — Але й тобі лишилось недовго мене навідувати. Кардіолог прогнозує мені не більше року.

— Завжди було цікаво, ти наслідуєш поведінку якогось кіношного психа чи просто такий і є? — Роксана не могла згадати де саме, але десь колись, можливо, ще в дитинстві вона бачила таку награну усмішку і цей нахил голови. І багато чого ще з жестів Кая.

— У кожного є свої кумири,  — чоловік обійшов гойдалку, щоб бути по одну сторону з дівчиною. — Або вчителі. Або просто ті, чиє серце хочеш з’їсти, щоб забрати його силу.

— Моє з'їв би? 

— Щоб вистежувати злодюжок в мережі? — Кай закотив очі. — Оце вже точно ні. Ох, знаєш, серденько, щось мені сьогодні недобре. Чому б тобі вже не піти?

— Ти ще ніколи мене не проганяв, — Роксана підвелася, підійшла майже впритул, дивилася на нього згори вниз. — І ніколи не був таким роздратованим. Хоча ти все ще добре це приховуєш.

— Думаєш, я роздратований? — його здивування виглядало щирим. — Це тобі так важко сприйняти той факт, що навіть злочинець на домашньому арешті не витримує тебе довше години?

— Думаю, тебе лякає наближення смерті.