Глава 86. Осінній лист

Літо непомітно поступилося місцем ранній осені.

Дерева вже почали вкриватися золотом, а ранкове повітря стало прохолоднішим. У бібліотеці маєтку панував звичний робочий безлад: на столі лежали старі листи, пожовклі фотографії, диктофон із новими записами та кілька товстих зошитів, у які Аліса щодня занотовувала історії людей.

Їх ставало дедалі більше.

І кожна була особливою.

— Нам написали, — сказав Даміан, заходячи до кімнати.

У його руках був білий конверт.

Без марки.

Без адреси відправника.

Лише їхні імена.

Аліса здивовано підвела очі.

— Хто міг принести листа?

— Не знаю. Біля воріт нікого не було.

Вона обережно відкрила конверт.

Усередині лежав лише один аркуш.

«Якщо ви справді вирішили продовжити справу хранителів, настав час зустріти тих, хто теж береже пам'ять.

Приїжджайте в неділю.

Старий млин.

На заході сонця.

Приїдьте удвох.

І нікого більше не попереджайте.»

Підпису не було.

Лише знайомий символ дубового листка.

— Думаєш, це пастка? — запитав Даміан.

Аліса ще раз перечитала лист.

— Ні.

— Чому ти так упевнена?

— Бо той, хто його написав, знає про хранителів більше, ніж стороння людина.

Вона провела пальцем по символу.

Його намалювали тією самою темно-зеленою фарбою, яку вони бачили в круглій кімнаті.

Підробити це було б майже неможливо.

До неділі залишалося три дні.

І хоча вони намагалися працювати, думками постійно поверталися до загадкового запрошення.

Хто їх кличе?

Невже існують інші хранителі?

Чому Софія ніколи про них не згадувала?

Чи згадувала, але вони ще не знайшли відповідного запису?

Запитань ставало дедалі більше.

Відповідей поки що не було.

У неділю вони вирушили ще до обіду.

Старий млин стояв за кілька десятків кілометрів від маєтку.

Дорога пролягала крізь невеликі села, поля й густі ліси.

Коли вони під'їхали ближче, сонце вже починало торкатися горизонту.

Млин був давно покинутий.

Велике дерев'яне колесо не оберталося.

Частина даху провалилася.

Та попри це будівля виглядала велично.

— Приїхали раніше, — тихо сказав Даміан.

Аліса кивнула.

— Краще зачекати.

Вони повільно підійшли до річки.

Вода текла спокійно, віддзеркалюючи помаранчеве небо.

Навколо не було жодної людини.

Минуло хвилин двадцять.

Раптом неподалік почувся звук кроків.

Не один.

Кілька.

Аліса й Даміан одночасно обернулися.

Із лісової стежки вийшли троє людей.

Літній чоловік із сивим волоссям, жінка років п'ятдесяти та юнак, який був трохи молодшим за Алісу.

Усі троє зупинилися за кілька метрів.

Літній чоловік уважно подивився на них.

Потім усміхнувся.

— Нарешті ми зустрілися.

Аліса відчула, як швидше забилося серце.

— Ви... знали мою бабусю?

Чоловік повільно кивнув.

— Не просто знав.

Ми багато років працювали разом.

Він зробив ще кілька кроків.

У вечірньому світлі стало добре видно невеликий срібний дубовий листок на його піджаку.

Такий самий символ носила Софія.

— Мене звати Андрій, — сказав він спокійно. — І я був одним із тих, хто дав Софії слово берегти пам'ять.

Аліса завмерла.

Уперше за весь цей час вона зрозуміла: історія, яку вони відкрили, набагато більша, ніж один будинок.

І сьогодні вона зробить ще один крок у невідомість.