Глава 81. Сьома полиця

Після запису голосу Софії вони ще довго не могли вимовити жодного слова. Здавалося, що її присутність досі відчувалася в кожній кімнаті — у запаху висушеної м'яти, у старому кріслі біля каміна, у книгах, яких торкалися її руки.

Аліса стояла біля вікна.

Вона дивилася, як вітер розгойдує верхівки дубів.

— Знаєш... — тихо промовила вона. — Раніше я боялася, що забуду її голос.

Даміан підійшов ближче.

— А тепер?

— Тепер розумію, що людина живе доти, доки її пам'ятають.

Він усміхнувся.

— Думаю, саме це Софія й намагалася тобі показати.

Вони повернулися до круглої кімнати.

Цього разу ніхто не поспішав відкривати нові листи чи шукати приховані двері.

Хотілося просто побути тут.

Посеред кімнати все ще лежала відкрита Книга хранителів.

Аліса мимоволі провела пальцями по її сторінках.

І раптом помітила невеликий напис унизу останнього аркуша.

Він був настільки блідим, що напередодні вони його не побачили.

«Сьома полиця. Сьома книга. Сьома історія.»

— Даміане...

Він одразу підійшов.

— Що сталося?

Вона мовчки показала на напис.

— Учора цього не було... чи ми просто не помітили?

Він уважно вдивився.

— Можливо, ми були надто схвильовані.

По колу кімнати стояли сім високих шаф.

Кожна мала багато полиць.

Вони почали рахувати.

Перша...

Друга...

Третя...

Нарешті знайшли сьому.

На ній стояло лише сім книг.

Аліса повільно відрахувала сьому.

Вона була трохи тоншою за інші.

На палітурці не було року.

Лише маленький срібний дубовий листок.

— Це незвично, — прошепотіла вона.

Обережно діставши книгу, Аліса поклала її на стіл.

Палітурка легко відкрилася.

Усередині було всього кілька сторінок.

На першій вона прочитала:

«Кожен хранитель має право залишити лише одну особисту історію. Решта сторінок належать людям, яких він зустрів.»

Далі починався текст.

Почерк був Софії.

«Мені часто ставили запитання, чи не шкодую я про життя, яке прожила.

Ні.

Бо найбільшим щастям для мене були не знайдені документи й не врятовані будинки.

Найбільшим щастям були люди.

Ті, кого я любила.

І ті, кому змогла допомогти.»

Аліса читала повільно.

Їй здавалося, ніби бабуся сидить поруч.

Наступні сторінки були присвячені не роботі.

Не таємницям.

А родині.

Софія писала про свого чоловіка.

Про доньку.

Про маленьку онуку, яка дуже любила слухати казки перед сном.

Аліса усміхнулася крізь сльози.

— Це про мене...

Вона пригадала старий плед, запах кориці й бабусині руки, які завжди були теплими.

Даміан мовчки стояв поруч.

Він відчував, що зараз Аліса читає не просто книгу.

Вона проживає ще одну зустріч із найдорожчою людиною.

Наприкінці залишався останній запис.

Він був зроблений уже нерівним почерком.

«Якщо ти зараз читаєш ці рядки, моя люба Алісо, значить, ти виросла.

Можливо, я вже не поруч.

Але пам'ятай одну річ.

Ніколи не дозволяй болю зробити твоє серце холодним.

Світ і без того має достатньо байдужості.

Бережи здатність любити.

Саме вона робить хранителя справжнім.»

По щоках Аліси повільно покотилися сльози.

Вона притиснула книгу до грудей.

— Я так скучила...

Даміан обережно поклав руку їй на плече.

— Вона це знала.

— Звідки?

— Бо написала саме ті слова, які тобі зараз були потрібні.

Коли Аліса повернула книгу на місце, сталося те, чого вони зовсім не очікували.

За сьомою полицею почувся тихий металевий звук.

Шафа ледь здригнулася.

І повільно відсунулася вбік.

За нею відкрилася невелика прихована ніша.

Усередині стояла різьблена дерев'яна скринька.

На її кришці не було символу дуба.

Лише одне коротке слово:

«Довіра.»

Аліса затамувала подих.

Вона ще не знала, що саме лежить усередині.

Але серце підказувало: ця скринька приховує не чергову загадку.

Вона приховує відповідь.