Глава 77. Спогад, що прокинувся

Вона не поспішала його відкривати.

Слова на конверті не виходили з голови.

«Прочитати лише тоді, коли обоє будете готові дізнатися правду про першу зустріч.»

— Що будемо робити? — тихо запитав Даміан.

Аліса повільно сіла за круглий стіл.

Перо, чорнильниця, відкрита книга хранителів — усе це ніби нагадувало, що поспіх тут ніколи не приносив користі.

— Мені здається, будинок уже не раз нас цьому навчив.

— Не поспішати?

— Саме так.

Вона поклала конверт назад на стіл.

— Ми відкриємо його.

Але не зараз.

Даміан усміхнувся.

— І знаєш що?

— Що?

— Я вперше в житті не відчуваю бажання негайно знайти відповідь.

Вона засміялася.

— Це велика зміна.

— Заслуга хорошого вчителя.

Аліса заперечно похитала головою.

— Не моя.

Цього будинку.

Вони ще кілька годин провели в круглій кімнаті.

Розглядали книги.

Перегортали старі сторінки.

Читали записи різних хранителів.

Одні були короткими.

Інші займали десятки сторінок.

Але всі вони говорили про одне.

Про людей.

Про пам'ять.

Про відповідальність.

І жодного слова про владу чи багатство.

— Знаєш, що мене найбільше дивує? — сказав Даміан.

— Що?

— Жоден із хранителів не пише про себе.

Лише про інших.

Аліса замислилася.

— Напевно, саме тому вони залишилися добрими людьми.

Ближче до вечора вони вирішили трохи пройтися подвір'ям.

Повітря після денної спеки стало прохолоднішим.

Дуби тихо шуміли над головою.

Десь далеко кувала зозуля.

Аліса повільно йшла знайомою стежкою.

І раптом знову зупинилася.

Перед нею стояла стара дерев'яна гойдалка.

Звичайна.

Трохи потемніла від часу.

Вона нерішуче торкнулася мотузки.

І в ту ж мить пам'ять знову ожила.

Маленька дівчинка сиділа на цій самій гойдалці.

Ніжки ще не діставали до землі.

Поряд стояла бабуся.

Вона сміялася.

— Вище!

— Не можна занадто високо, — лагідно відповіла Софія.

Неподалік якийсь хлопчик будував із жолудів і паличок маленький будиночок.

Він був трохи старший за Алісу.

Темне волосся.

Світла сорочка.

Він раптом підвів голову й усміхнувся.

— Хочеш допомогти?

Маленька Аліса зіскочила з гойдалки.

Разом вони почали складати маленький будиночок.

Потім хлопчик простягнув їй найбільший жолудь.

— Це буде ключ.

— До чого?

— До будинку.

— Якого?

— Побачиш, коли виростеш.

Спогад обірвався.

— Алісо!

Вона здригнулася.

Даміан уже стояв поруч.

— Тобі недобре?

Вона повільно похитала головою.

— Ні...

Я щойно щось згадала.

Вона розповіла йому все до найменших деталей.

Він уважно слухав, не перебиваючи.

Коли вона закінчила, він задумливо подивився на стару гойдалку.

— Думаєш, той хлопчик був...

— Я не знаю.

Я не пам'ятаю його обличчя достатньо добре.

Пам'ятаю лише усмішку.

І його голос.

Даміан нічого не відповів.

Але чомусь відчув легке хвилювання.

Йому теж раптом здалося, що цей спогад торкнувся чогось давно забутого.

Чогось дуже далекого.

Коли сонце майже сховалося за верхівками дубів, вони повернулися до будинку.

Проходячи повз старий дерев'яний стіл на веранді, Аліса помітила невелику бляшану коробку.

Вона була настільки непомітною, що раніше вони її не бачили.

Кришка легко відкрилася.

Усередині лежали десятки жолудів.

Усі були однаковими.

Окрім одного.

Він був трохи більший за інші.

І на його капелюшку тонкою голкою були вирізані дві маленькі літери.

«А» і «Д».

Аліса затримала подих.

Вона повільно взяла жолудь у долоню.

І майже пошепки промовила:

— Невже...

Даміан мовчки дивився на маленький жолудь.

Йому раптом здалося, що він уже колись тримав його в руках.

Але, як і в Аліси, цей спогад поки що залишався прихованим десь у найглибших куточках пам'яті.