Глава 75. Кругла кімната

Лист лежав на столі поруч із незавершеною картиною. За вікном шуміли дуби, а крізь прочинене вікно долинав аромат нагрітої сонцем трави.

Аліса повільно склала аркуш і поклала його назад до конверта.

— Отже, ми тут не перші після бабусі.

Даміан кивнув.

— І, схоже, не останні.

Він ще раз перечитав останній рядок.

«Знайдіть круглу кімнату.»

— Думаєш, вона справді існує?

— Після всього, що ми вже знайшли, я перестав сумніватися.

Аліса ледь усміхнулася.

Ще кілька місяців тому вона б теж не повірила в існування цього будинку, хранителів пам'яті чи старих листів, які десятиліттями чекали саме на неї.

Тепер усе це стало частиною її життя.

Вони вийшли з бабусиної кімнати й повільно рушили довгим коридором.

Будинок був більшим, ніж здавався зовні.

Двері траплялися одна за одною.

Невелика кухня.

Кімната для гостей.

Майстерня, де на полицях стояли баночки зі старими пігментами, пензлями та лаком.

Ще одна кімната була майже порожньою.

Лише стіл, кілька стільців і велика карта місцевості на стіні.

На карті дрібними позначками були відмічені десятки старовинних церков, садиб, млинів, цвинтарів і мостів.

— Хранителі опікувалися не лише цим будинком, — тихо промовила Аліса.

— Вони берегли пам'ять усього краю.

Вона уважно вдивилася в карту.

Біля багатьох місць стояли маленькі позначки у формі дубового листка.

Деякі з них уже були їм знайомі.

Старий маєток.

Архів.

Бібліотека.

Наче всі ці місця були частинами однієї великої історії.

Минуло понад пів години.

Вони оглянули майже весь будинок.

Але круглої кімнати не знайшли.

— Може, вона в підвалі? — припустив Даміан.

Аліса похитала головою.

— Тут немає сходів униз.

Вона ще раз уважно подивилася навколо.

Будинок був старим, але побудованим дуже продумано.

Кожен метр використовувався.

І все ж...

Щось не сходилося.

— Даміане...

— Так?

— Ти не помітив, що коридор занадто довгий?

Він насупився.

Озирнувся.

Потім повільно пройшовся від однієї стіни до іншої.

— Ти маєш рацію.

Якщо дивитися зовні, будинок мав би бути меншим.

— Отже...

Вони одночасно подивилися на одну й ту саму стіну.

Суцільну.

Без дверей.

Без вікон.

Без жодної прикраси.

Даміан обережно постукав по дерев'яній обшивці.

Спочатку звук був глухим.

Потім, ближче до середини, став іншим.

Порожнистим.

Вони мовчки переглянулися.

Аліса повільно провела рукою по дошках.

Пальці відчули ледь помітну нерівність.

Маленьку дерев'яну різьбу.

Вона була майже невидимою.

Дубовий листок.

Той самий символ.

Аліса натиснула на нього.

Нічого не сталося.

Вона спробувала повернути.

Листок легко провернувся.

Усередині стіни почувся тихий металевий звук.

Повільно, майже безшумно, частина дерев'яної панелі почала відсуватися.

За нею відкрився вузький прохід.

Не темний.

Звідти лилося м'яке денне світло.

— Невже...

Даміан усміхнувся.

— Схоже, ми знайшли її.

Прохід вів коротким коридором.

Його стіни були обкладені світлим каменем.

Наприкінці виднілися ще одні двері.

Цього разу круглі.

Без ручки.

Лише з великим різьбленим колом посередині.

Аліса підійшла ближче.

У центрі кола була невелика виїмка.

За формою вона дуже нагадувала медальйон.

Дівчина інстинктивно торкнулася прикраси на своїй шиї.

— Думаєш...

— Спробуй, — тихо сказав Даміан.

Вона зняла медальйон.

Її руки трохи тремтіли.

Обережно приклала його до виїмки.

На мить нічого не сталося.

Потім пролунав ледь чутний звук, схожий на старий механізм, який прокинувся після багатьох років мовчання.

Коло повільно повернулося.

Двері безшумно відчинилися.

Перед ними відкрилася простора кругла кімната.

Світло проникало крізь скляний купол у стелі, освітлюючи приміщення м'яким золотавим сяйвом.

По всьому колу стояли високі дерев'яні шафи.

Посередині — круглий дубовий стіл.

А на ньому лежала товста книга в темно-зеленій шкіряній палітурці.

Вона була розкрита.

Наче хтось зовсім недавно читав її.

І на останній заповненій сторінці акуратним почерком було написано лише одне речення:

«Ми знали, що одного дня ви прийдете.»