Глава 74. Почерк, який відрізняється

Він лежав на долонях Аліси, такий самий пожовклий, як і решта документів у будинку. Щільний папір, акуратно запечатаний темно-зеленим воском, майже не постраждав від часу.

Аліса ще раз уважно прочитала напис.

«Відкрити разом із Даміаном.»

Вона повільно провела пальцем по чорнилу.

І раптом насупилася.

— Зачекай...

— Що?

— Подивися уважніше.

Даміан нахилився.

— Бачиш різницю?

Вона поклала конверт поруч із бабусиним зошитом.

Почерк був дуже схожим.

Але не однаковим.

Літери були трохи більшими.

Лінії — упевненішими.

Наче їх писала інша людина.

— Це не бабусин почерк, — тихо сказав Даміан.

Аліса кивнула.

— Вона підписувала літеру «Д» зовсім інакше.

Вони мовчки переглянулися.

Напис з'явився пізніше.

Хтось інший залишив його тут.

Аліса обережно перевернула конверт.

На звороті, майже непомітно, олівцем був зроблений короткий напис:

«Доповнено у 2023 році.»

— Отже...

Даміан повільно видихнув.

— Після Софії тут ще хтось був.

— І знав про нас.

Ця думка одночасно дивувала й насторожувала.

Якщо будинок не був покинутим, значить, історія хранителів не обірвалася.

Вона тривала.

Конверт відкрився легко.

Усередині лежав лише один аркуш.

На відміну від попередніх листів, цей був надрукований на сучасному папері.

Внизу стояв лише підпис:

«Наступний хранитель.»

Аліса почала читати.

«Якщо ви відкрили цього листа разом, значить, шлях привів вас саме туди, куди мав привести.

Не дивуйтеся, що тут згадується ім'я Даміана.

Його було дописано значно пізніше, ніж Софія залишила свої записи.

Вона не знала його.

Але вона була впевнена, що ти, Алісо, не прийдеш сюди сама.»

Аліса мовчки продовжила читати.

«Не кожен хранитель носить медальйон.

Не кожен хранитель походить із тієї самої родини.

Іноді доля поєднує двох людей тому, що одному потрібно навчитися берегти пам'ять, а іншому — навчитися довіряти.»

Даміан опустив очі.

Йому здавалося, що кожен рядок звертається і до нього.

Лист закінчувався лише одним реченням:

«Коли будете готові, знайдіть круглу кімнату. Там починається справжня історія цього дому.»

Аліса повільно склала аркуш.

За вікном тихо шуміли дуби.

Будинок знову завмер.

Але тепер вони знали напевно.

У них були попередники.

І, можливо, десь зовсім поруч уже чекала людина, яка багато років оберігала цей дім, залишаючись невидимою.

А попереду на них чекала кругла кімната — місце, про яке ще не згадував жоден із листів і жоден зі щоденників.