Глава 73. Незавершена картина

Кімната була невеликою, але напрочуд світлою. Два високі вікна виходили в сад, де між старими дубами танцювали сонячні промені. Легкий вітер ворушив білі лляні фіранки, і здавалося, ніби саме повітря тут дихало спокоєм.

Ніхто не заходив усередину кілька довгих секунд.

Перед ними стояв дерев'яний мольберт.

На ньому — велике полотно.

Незавершене.

Пензлі лежали поруч так акуратно, ніби художниця лише на хвилину вийшла з кімнати.

На палітрі давно засохли фарби.

Аліса повільно зробила кілька кроків.

Її серце билося так голосно, що вона майже не чула нічого навколо.

— Це... бабусина робота...

Даміан підійшов ближче.

Картина була майже завершена.

На ній був зображений той самий будинок, у якому вони зараз знаходилися.

Але не сучасний.

Навколо нього росли молоді дерева.

На ґанку стояли люди.

Семеро.

Різного віку.

Вони не дивилися один на одного.

Усі дивилися вперед.

Наче чекали когось.

— Хранителі... — тихо промовила Аліса.

Даміан уважно вдивлявся в обличчя.

— Мені здається, одну з них я вже бачив.

Вона теж придивилася.

Жінка у світлій сукні.

Добра усмішка.

Спокійний погляд.

— Це Софія...

На картині її бабуся була зовсім молодою.

Такою, якою Аліса ніколи її не бачила.

На невеликому столику лежав альбом.

Поряд — окуляри в тонкій металевій оправі.

Аліса взяла їх до рук.

На дужці залишилася маленька подряпина.

Вона відразу згадала.

Саме ці окуляри бабуся носила щодня.

— Я пам'ятаю їх...

Її голос затремтів.

— Вона завжди читала в них казки.

Даміан мовчки стояв поруч.

Він знав, що зараз не потрібні слова.

Аліса відкрила альбом.

Усередині були ескізи.

Дерева.

Будинки.

Люди.

Старі лавки.

Дитячі майданчики.

Звичайні місця.

Але під кожним малюнком був короткий напис.

«Пам'ять живе в деталях.»

«Не проходь повз.»

«Помічай те, що інші вважають буденним.»

На останній сторінці був незавершений начерк.

Молодий чоловік і дівчина йшли лісовою дорогою.

Їхні обличчя були лише намічені.

— Даміане...

Він нахилився.

— Вони дуже схожі на нас.

Він уважно подивився на малюнок.

І справді.

Одяг був іншим.

Але постава.

Жести.

Навіть те, як хлопець трохи нахилив голову до дівчини.

Усе дивним чином нагадувало їх.

— Це випадковість?

Аліса повільно похитала головою.

— Не знаю...

Але бабуся намалювала це задовго до нашого знайомства.

У кімнаті стояла стара книжкова шафа.

На її верхній полиці було лише кілька книг.

Одна з них виділялася світло-зеленою обкладинкою.

Аліса дістала її.

Це виявився не роман.

І не довідник.

Альбом із фотографіями.

Перший знімок був зроблений біля цього самого будинку.

Далі — десятки інших.

Весняні толоки.

Посадка молодих дубів.

Реставрація старої каплиці.

Дитячі екскурсії.

Свята.

Усі люди усміхалися.

Не позували.

Просто жили.

— Я починаю розуміти, — тихо сказав Даміан.

— Що саме?

— Хранителі ніколи не були таємним товариством.

Вони просто збирали людей.

Допомагали їм пам'ятати.

Аліса усміхнулася.

— Саме тому про них майже ніхто не знає.

Вони не прагнули слави.

Коли вона поставила альбом назад, щось тихо впало на підлогу.

Невеликий конверт.

Він лежав між книжками так, що його майже неможливо було помітити.

На лицьовому боці красивим почерком було написано лише три слова:

«Відкрити разом із Даміаном.»

Аліса завмерла.

Вона ще раз перечитала напис.

Потім повільно подивилася на нього.

— Бабуся не могла знати тебе...

Даміан теж зблід.

Він обережно взяв конверт до рук.

На ньому справді було написано його ім'я.

Не прізвище.

Саме ім'я.

Наче той, хто залишив цього листа, був абсолютно впевнений, що одного дня вони стоятимуть тут удвох.

І саме тоді на обличчі Даміана вперше за весь час з'явилося не здивування.

А справжнє хвилювання.