Глава 72. Будинок, у якому жив час

Ніхто не зробив крок уперед.

Аліса й Даміан стояли на порозі, ніби боялися порушити спокій цього місця.

Повітря всередині було прохолодним.

Пахло старим деревом, висушеною м'ятою, книжками й воском. Не було ані запаху сирості, ані пилу покинутої будівлі. Навпаки — складалося враження, що господар вийшов лише на кілька хвилин і ось-ось повернеться.

— Дивно... — прошепотіла Аліса.

— Що саме?

— Тут зовсім не відчувається покинутості.

Даміан кивнув.

Його погляд ковзав кімнатою.

Невелика вітальня.

Камін із темного каменю.

Два старі крісла біля нього.

Дерев'яний стіл, на якому стояла керамічна ваза із засушеною лавандою.

Усе було надзвичайно простим.

І водночас напрочуд затишним.

Вони зачинили за собою двері.

Підлога тихо поскрипувала під ногами.

Сонячні промені пробивалися крізь тонкі лляні фіранки, освітлюючи тисячі маленьких порошинок, що повільно кружляли в повітрі.

Аліса несвідомо провела пальцями по краю старого столу.

Пилу майже не було.

— Невже хтось досі доглядає цей будинок? — запитала вона.

— Або дуже добре доглядав перед тим, як залишити його.

Вони рушили далі.

На стіні висів годинник.

Його стрілки давно зупинилися.

Без п'ятнадцяти четверта.

Даміан машинально дістав телефон, щоб подивитися час.

Екран не засвітився.

— Дивно...

— Що сталося?

— Батарея була майже повною.

Телефон просто вимкнувся.

Аліса теж спробувала увімкнути свій.

Безрезультатно.

Вони переглянулися.

— Напевно, тут зовсім немає сигналу.

— Можливо.

Та чомусь це їх не налякало.

Навпаки.

Здавалося, будинок ніби просив залишити зовнішній світ за дверима.

У наступній кімнаті були полиці.

Десятки.

Сотні книг.

Але цього разу вони відрізнялися від тих, що були в бібліотеці маєтку.

Тут не було енциклопедій чи історичних праць.

Лише зошити.

Щоденники.

Рукописні книги.

На кожному корінці — лише рік.

2006...

— Це записи хранителів, — тихо сказала Аліса.

Даміан провів рукою вздовж полиць.

— Уявляєш, скільки людських історій тут зберігається?

Вона мовчки кивнула.

У цьому будинку не було золота.

Не було коштовностей.

Але тут було щось набагато цінніше.

Пам'ять цілих поколінь.

На столі біля вікна лежав відкритий записник.

Ніби хтось залишив його зовсім недавно.

Аліса підійшла ближче.

Почерк був знайомий.

Вона впізнала його відразу.

— Це бабуся...

Останній запис займав лише кілька рядків.

«Сьогодні я знову була тут.

Будинок усе ще вміє слухати.

Можливо, незабаром я прийду востаннє.

Якщо так станеться, нехай після мене сюди зайде Аліса.

Вона зрозуміє тишу цього місця.»

Очі Аліси наповнилися слізьми.

Вона повільно опустилася на стілець.

— Вона знала...

— Так, — тихо відповів Даміан.

— Знала, що одного дня ти сюди повернешся.

Він не став нічого більше говорити.

Лише поклав свою долоню поверх її руки.

Без слів.

Цього було достатньо.

Коли вони трохи заспокоїлися, Аліса помітила вузькі дерев'яні двері в кінці коридору.

Вони майже зливалися зі стіною.

На них не було жодної таблички.

Лише маленька бронзова пластинка у формі книги.

Вона завмерла.

Потім повільно дістала з кишені ключ, який знайшла у бабусиній скриньці.

На його голівці був вирізьблений такий самий символ.

— Це її кімната, — прошепотіла вона.

Даміан кивнув.

— Думаю, саме про неї було написано в зошиті.

Аліса зробила глибокий вдих.

Усередині змішалися хвилювання, сум і дивне тепло.

Вона розуміла, що за цими дверима знайде не просто речі своєї бабусі.

Там чекала ще одна частина її життя, про існування якої вона навіть не здогадувалася.

Вона вставила ключ у замок.

Цього разу він повернувся майже беззвучно.

За дверима почувся тихий клац.

Аліса обережно натиснула на ручку.

Двері повільно відчинилися, впускаючи смугу світла до невеликої кімнати.

І перше, що вона побачила, була картина на мольберті.

Картина, яку бабуся так і не встигла завершити.