Глава 71. Дорога, яку пам'ятали дуби

Фотографія старого будинку лежала між ними на передній панелі автомобіля. Сонце вже почало хилитися до заходу, і його теплі промені ковзали по пожовклому паперу, ніби намагалися висвітлити кожну деталь.

Аліса час від часу поглядала на світлину.

Невеликий будинок.

Біла веранда.

Дикі виноградні лози.

І могутні дуби, які здіймалися над дахом.

Їй здавалося, що вона вже десь бачила це місце.

Не на фотографії.

У спогадах.

Але варто було лише спробувати згадати, як образ одразу вислизав.

— Про що думаєш? — запитав Даміан.

— Мені здається, що я вже була там.

Він коротко глянув на неї.

— У дитинстві?

— Можливо.

Я не впевнена.

Є лише якесь дивне відчуття знайомості.

Даміан усміхнувся.

— Іноді пам'ять працює саме так.

Не словами.

Відчуттями.

Наступного ранку вони вирушили ще до світанку.

Професор детально пояснив дорогу.

Будинок знаходився далеко від основної траси.

Останні кілька кілометрів потрібно було їхати вузькою лісовою дорогою, яку майже повністю приховували дерева.

— Якщо навігатор перестане показувати маршрут, не дивуйся, — сказав професор на прощання. — Там давно немає нормального зв'язку.

Так і сталося.

Через годину дороги сигнал зник.

Даміан лише усміхнувся.

— Добре, що ми записали маршрут.

Ліс ставав густішим.

Високі сосни поступово змінювалися старими дубами.

Їхні масивні стовбури виглядали так, ніби росли тут не одну сотню років.

Аліса мовчки дивилася у вікно.

Раптом вона тихо сказала:

— Зупини.

— Що сталося?

— Просто... зупини, будь ласка.

Він пригальмував.

— Все добре?

Вона кивнула.

— Я хочу дещо перевірити.

Аліса вийшла з автомобіля.

Ліс зустрів її запахом вогкої землі, моху й листя.

Вона повільно підійшла до одного з найбільших дубів.

Його кора була грубою, потрісканою від часу.

Несвідомо вона торкнулася стовбура долонею.

І в ту ж мить у пам'яті майнуло коротке видіння.

Вона була зовсім маленькою.

Тримала бабусю за руку.

Вони йшли цією ж дорогою.

Бабуся зупинилася біля дуба й сказала:

— Запам'ятай його. Він завжди покаже правильний шлях.

— А якщо я забуду?

— Тоді він упізнає тебе.

Спогад зник так само швидко, як і з'явився.

— Алісо?

Голос Даміана повернув її до реальності.

Вона обернулася.

— Я тут була.

— Ти згадала?

Вона повільно кивнула.

— Бабуся привозила мене сюди.

Я була дуже маленькою.

— Тепер усе стає зрозумілішим.

— Вона готувала мене.

Навіть якщо я цього тоді не усвідомлювала.

Вони поїхали далі.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Подекуди гілки торкалися даху автомобіля.

Нарешті дерева трохи розступилися.

Попереду відкрилася невелика галявина.

Посеред неї стояв будинок.

Саме такий, як на фотографії.

Одноповерховий.

Світлі стіни, хоч і трохи потемнілі від часу.

Простора веранда.

Виноград, що обплітав дерев'яні колони.

І чотири величезні дуби навколо.

Було так тихо, що вони чули лише спів птахів.

Даміан вимкнув двигун.

Ніхто не виходив із машини.

Кілька хвилин вони просто дивилися на будинок.

— Він ніби чекав нас, — прошепотіла Аліса.

— Так.

Мені теж так здається.

Вона глибоко вдихнула.

У повітрі пахло травами, деревиною і чимось невловимо знайомим.

Так пахнув бабусин сад після літнього дощу.

Вони повільно підійшли до ґанку.

Дерев'яні сходинки тихо поскрипували під ногами.

На вхідних дверях не було ані замка, ані сучасної ручки.

Лише стара бронзова замкова щілина.

Аліса дістала з кишені ключ, знайдений у скриньці.

Вона навіть не здивувалася.

Форма ключа ідеально відповідала замку.

Вона подивилася на Даміана.

— Готовий?

Він усміхнувся.

— Ні.

Але, здається, ми вже давно перестали чекати моменту, коли будемо повністю готові.

Аліса тихо засміялася.

Потім повільно вставила ключ у замок.

Метал легко повернувся.

У старому будинку щось тихо клацнуло.

Двері повільно відчинилися самі.

І назустріч їм повіяв легкий запах старого дерева, книжок і висушених трав.

Саме такий запах Аліса пам'ятала з дитинства.

І тільки тепер вона зрозуміла, чому цей будинок здавався їй таким знайомим.