Глава 70. Пошуки будинку хранителів

Зошит бабусі лежав на приліжковій тумбі, а бронзовий ключ — поруч із ним. Варто було лише заплющити очі, як перед нею знову з'являлися останні слова:

«Відкрий мою кімнату в будинку хранителів.»

Ця фраза не давала спокою.

Будинок хранителів.

Де він?

Чому про нього ніхто ніколи не згадував?

І чому навіть бабуся говорила про нього так, ніби це було щось цілком звичне?

Наступного ранку Даміан приїхав раніше, ніж домовлялися.

У руках він тримав паперовий пакет із теплими круасанами та дві чашки кави.

— Добрий ранок.

Аліса усміхнулася.

— Після вчорашнього він не дуже добрий.

— Чому?

— Бо в мене в голові лише один будинок.

Даміан засміявся.

— У мене теж.

Вони сіли на кухні.

За вікном світило сонце, але після нічного дощу повітря було прохолодним і свіжим.

Кілька хвилин вони мовчки снідали.

Потім Аліса відкрила бабусин зошит ще раз.

Вона уважно перечитувала кожен рядок, сподіваючись знайти бодай найменший натяк.

І раптом зупинилася.

— Поглянь.

Вона повернула зошит до Даміана.

Між рядками одного з абзаців було написано дрібнішими літерами:

«Будинок ніколи не ховався. Люди просто перестали дивитися на нього уважно.»

— Це схоже на загадку, — сказав він.

— Як і все інше.

Вони вирішили почати з Віктора Івановича.

Директор уважно вислухав їх і, не перебиваючи, кілька хвилин мовчав.

Потім підвівся до великої книжкової шафи.

Дістав старий довідник із пам'яток області.

Перегорнув кілька сторінок.

Похитав головою.

— Ніколи не чув про будинок хранителів.

— Зовсім? — перепитала Аліса.

— Ні як історик, ні як музейник.

А це дуже дивно.

Він знову сів за стіл.

— Але є одна людина.

— Хто?

— Професор Ігор Левченко.

Йому вже за вісімдесят.

Він усе життя досліджує історію нашого краю.

Якщо хтось і чув про таке місце, то це він.

Професор жив у невеликому будинку на околиці міста.

Він сам відчинив двері.

Невисокий, сивий, із добрими очима та дуже уважним поглядом.

— Заходьте.

Я вже знаю, хто ви.

Аліса здивовано подивилася на нього.

— Звідки?

Старий усміхнувся.

— Віктор Іванович подзвонив мені годину тому.

У його кабінеті книжок було ще більше, ніж у бібліотеці маєтку.

Вони стояли всюди.

На полицях.

На столах.

Навіть на підвіконнях.

Після того як Аліса розповіла про медальйон, родовід і зошит бабусі, професор довго мовчав.

Потім тихо промовив:

— Значить...

Ви все-таки знайшли Софіїні записи.

— Ви знали мою бабусю? — здивувалася вона.

— Авжеж.

Ми багато років листувалися.

Вона була надзвичайною жінкою.

Аліса відчула, як серце забилося швидше.

— Тоді ви знаєте, де будинок хранителів?

Професор не відповів одразу.

Він підійшов до старої карти, що висіла на стіні.

Кілька секунд уважно дивився на неї.

— Колись...

Дуже давно...

Так називали одну невелику садибу за містом.

Але офіційно вона мала зовсім іншу назву.

— Яку?

— Будинок садівника.

Даміан здивовано насупився.

— Садівника?

— Саме так.

Для всіх він був звичайним будинком, де жив доглядач великого парку.

Ніхто не знав, що насправді там збиралися хранителі.

Аліса й Даміан переглянулися.

Вони згадали слова із зошита:

«Будинок ніколи не ховався.»

Тепер усе набувало сенсу.

Він справді стояв відкрито.

Просто люди бачили в ньому лише будинок садівника.

Професор дістав зі старої папки пожовклу фотографію.

На ній був невеликий одноповерховий будинок із верандою, вкритою диким виноградом.

Поруч росли величезні дуби.

— Це фото зроблене приблизно сорок років тому.

— Він ще існує? — запитала Аліса.

Старий повільно кивнув.

— Так.

Хоча багато хто вважає, що будинок давно покинутий.

Він простягнув їй фотографію.

— Візьміть.

Мені здається, тепер вона повинна бути у вас.

Аліса обережно взяла знімок.

У нижньому кутку дрібним почерком було написано:

«Дім відкривається лише тим, хто приходить заради пам'яті, а не заради відповідей.»

Вона підняла очі на професора.

— Це теж слова хранителів?

Він усміхнувся.

— Ні.

Це слова вашої бабусі.

Вона залишила їх після свого останнього візиту туди.

У кімнаті запанувала тиша.

Аліса міцніше стиснула фотографію.

Їй здавалося, що вона знову почула голос бабусі.

Тихий.

Спокійний.

Ніби вона й досі йшла поруч, крок за кроком ведучи її дорогою, яку колись пройшла сама.