Глава 68. Незнайомець зі світлини

Надворі вже зовсім стемніло. Лише настільна лампа освітлювала пожовклий знімок, на якому застигли троє людей.

Аліса обережно взяла фотографію в руки.

Її погляд знову зупинився на літньому чоловікові.

Високий.

Стрункий.

У темному піджаку, незважаючи на літню пору.

В одній руці він тримав капелюх, а другою легко торкався плеча маленької дівчинки.

На його обличчі була стримана, тепла усмішка.

— Я його ніколи не бачила, — тихо сказала Аліса.

— Можливо, бачила, але була занадто маленькою, щоб запам'ятати, — припустив Даміан.

Вона похитала головою.

— Ні. Бабуся показувала мені сімейні альбоми десятки разів. Якби я бачила цього чоловіка раніше, то точно згадала б.

Даміан ще раз уважно придивився до світлини.

— Подивись на його піджак.

— Що з ним?

— На лацкані.

Аліса нахилилася ближче.

Фотографія була трохи розмитою, але можна було розгледіти невеликий круглий значок.

Вона затамувала подих.

— Це...

— Так.

Символ дубового листя.

Такий самий, як на медальйоні й документах хранителів.

— Виходить, він теж був одним із них.

Аліса відкрила наступний зошит бабусі.

Сторінки тихо шелестіли одна за одною.

Вона уважно переглядала записи, сподіваючись знайти хоча б одне знайоме ім'я.

Минуло майже двадцять хвилин.

І раптом...

— Знайшла.

Даміан одразу пересунувся ближче.

Невеликий запис був зроблений акуратним почерком.

«Сьогодні знову приїжджав пан Андрій. Як завжди, говорив небагато, зате уважно слухав. Він сказав, що справжній хранитель ніколи не залишає після себе наказів. Лише приклад.»

— Пан Андрій... — тихо повторила Аліса.

— Можливо, це він і є.

Вона перевернула сторінку.

Там був ще один запис.

«Андрій сказав, що незабаром моя черга залишитися без наставника. Я дуже хвилююся. Боюся зробити помилку.»

Аліса усміхнулася сумно.

— Вона теж боялася.

— Це нормально.

— А мені здавалося, що бабуся завжди знала, що робити.

— Можливо, саме тому, що боялася помилитися.

Минуло ще трохи часу.

За вікном почав накрапати дощ.

Даміан підвівся й зачинив кватирку.

Будинок одразу став ще затишнішим.

— Хочеш чаю? — запитав він.

— Дуже.

Поки закипав чайник, Аліса не переставала переглядати записи.

Вона вже майже звикла до рівного почерку бабусі.

До її коротких, але дуже щирих думок.

Кожен запис був ніби розмовою з майбутнім.

Наче вона вірила, що одного дня хтось обов'язково їх прочитає.

І цей хтось зрозуміє більше, ніж могла зрозуміти вона сама.

Коли вони знову сіли за стіл із чашками гарячого чаю, Даміан уважно подивився на фотографію.

— Знаєш, мене дещо непокоїть.

— Що саме?

— Якщо твоя бабуся стала хранителькою у 1983 році...

Вона кивнула.

— То хто прийняв клятву після неї?

Аліса опустила очі на медальйон.

Вона мовчки торкнулася його пальцями.

— Якщо вірити родоводу...

То це мала бути я.

— Але ніхто не проводив для тебе жодного обряду.

— Ні.

Вона замислилася.

— А раптом бабуся не встигла?

У кімнаті запала тиша.

Ця думка була однаково тривожною для них обох.

Якщо передача обов'язку залишилася незавершеною, можливо, саме тому вони весь цей час ніби навмання збирали окремі уламки великої історії.

Уже збираючи зошити назад до шухляди, Аліса помітила, що її дно виглядає трохи вищим, ніж мало б бути.

Вона насупилася.

— Даміане...

— Так?

— Допоможи мені.

Вони обережно вийняли всі зошити.

Після цього Аліса натиснула на дерев'яну планку.

Вона легко піддалася.

Подвійне дно повільно піднялося.

Під ним лежала невелика дерев'яна скринька зі світлого горіха.

Без замка.

Без жодного напису.

Лише на кришці був вирізьблений знайомий символ — сім переплетених дубових гілок.

Аліса повільно вдихнула.

— Здається...

Бабуся все-таки залишила для мене щось іще.

Вона поклала долоню на кришку скриньки.

Але відкривати її не поспішала.

Після всього, що вони пережили останніми тижнями, вона добре знала: деякі речі відкриваються не тоді, коли їх знаходять.

А тоді, коли до них справді готові.