Глава 66. Те, що не можна відкрити силою

Чай давно охолов, але ніхто не поспішав прибирати чашки. За високими дубами сонце повільно хилилося до обрію, і довгі промені ковзали старою дерев'яною підлогою.

Аліса знову дивилася на останню сторінку родоводу.

Склеєні аркуші не давали їй спокою.

Здавалося, варто лише обережно підчепити край ножем, і вони одразу дізнаються ще одну таємницю.

Вона навіть простягнула руку.

Але за кілька сантиметрів до книги зупинилася.

— Не можу, — тихо сказала вона.

Даміан подивився на неї.

— Чому?

— Не знаю.

Мені здається... якщо ми відкриємо її зараз, це буде неправильно.

Він усміхнувся.

— Я подумав про те саме.

Вона здивовано засміялася.

— Це вже трохи лякає.

— Що саме?

— Ми дедалі частіше думаємо однаково.

— Хіба це погано?

Аліса похитала головою.

— Ні.

Зовсім ні.

Вони повернули альбом на полицю саме туди, де знайшли.

Поряд стояли десятки інших книг.

Можливо, не менш важливих.

Але сьогодні вони вирішили більше нічого не шукати.

Доглядач, побачивши їх, підійшов ближче.

— Уже закінчили?

— На сьогодні — так, — відповіла Аліса.

Чоловік кивнув.

— Це правильно.

Старі місця не люблять поспіху.

Його слова змусили Даміана усміхнутися.

— Схоже, останнім часом усі говорять нам одне й те саме.

— Бо це правда, — відповів доглядач.

— Я працюю тут майже двадцять років.

І помітив одну річ.

Ті, хто приходить сюди лише заради сенсацій, дуже швидко розчаровуються.

А ті, хто приходить слухати, майже завжди знаходять більше, ніж очікували.

Аліса подякувала йому.

Їй подобалася ця проста мудрість.

Вийшовши надвір, вони не поспішали сідати до автомобіля.

Повітря було теплим.

Над старим парком літали ластівки.

Десь далеко лунав дзвін церковних дзвонів.

Вони повільно йшли алеєю.

Між ними знову панувала тиша.

Спокійна.

Жива.

— Знаєш, — раптом сказав Даміан, — ще пів року тому я не зміг би провести цілий день без телефону.

Аліса усміхнулася.

— А сьогодні ти жодного разу не дістав його.

Він витягнув смартфон із кишені.

Екран світився десятками пропущених викликів.

Кілька повідомлень.

Листи.

Запрошення.

Він лише поглянув на них і знову заблокував телефон.

— Світ не зупинився.

— І що ти відчуваєш?

— Полегшення.

Вона тихо засміялася.

— Для мільярдера це дуже незвична відповідь.

— Напевно.

Але зараз мені більше подобається бути просто Даміаном.

Без титулів.

Без статусу.

Без усіх цих цифр.

Аліса мовчки слухала.

Їй подобалося, що він говорив із нею так щиро.

Без жодної маски.

Вони дійшли до невеликого озера, захованого серед дерев.

Вода була майже нерухомою.

Лише легкий вітер створював на поверхні дрібні кола.

На старій дерев'яній лавці нікого не було.

Вони сіли поруч.

— Тут красиво, — сказала Аліса.

— Дуже.

Минуло кілька хвилин.

Даміан несподівано запитав:

— Ти коли-небудь шкодувала про свій вибір професії?

Вона навіть не замислювалася.

— Жодного разу.

Навіть коли було важко.

Навіть коли мені казали, що реставратори нікому не потрібні.

— Чому?

Вона подивилася на озеро.

— Бо мені подобається дарувати речам друге життя.

Даміан усміхнувся.

— Знаєш...

Мені здається, ти робиш це не лише з картинами.

Вона повернулася до нього.

— У якому сенсі?

— Після знайомства з тобою я теж ніби почав дивитися на життя по-іншому.

Не так швидко.

Не так поверхово.

Наче... теж отримав другий шанс.

Аліса не знала, що відповісти.

Її серце билося трохи швидше.

Вона лише тихо промовила:

— Дякую.

Коли вони вже збиралися повертатися до автомобіля, доглядач покликав їх.

— Перепрошую!

Вони озирнулися.

Чоловік швидко підійшов до них, тримаючи в руках невеликий згорнутий аркуш.

— Ледь не забув.

Це випало з того родоводу, коли ви його переглядали.

Напевно, застрягло між сторінками.

Аліса обережно взяла папір.

Він був складений учетверо.

На зовнішньому боці не було жодного напису.

Лише маленький символ дубового листка.

Вона поглянула на Даміана.

— Відкриємо?

Він усміхнувся.

— Так.

Мені здається, тепер настав саме той час.

Аліса повільно розгорнула старий аркуш.

І вже після першого рядка зрозуміла, що це не лист.

Це була клятва.

Клятва, яку колись давав кожен новий хранитель пам'яті.