Глава 65. Хранителі пам'яті

Аліса не могла відвести погляду від пожовклих сторінок родоводу.

Рядок про найстаршу онуку здавався таким простим, але водночас змінював усе.

Вона повільно провела пальцями по паперу, ніби боялася, що напис зникне.

— Це... про мене, — тихо сказала вона.

Даміан стояв поруч, не порушуючи тиші.

Він дивився не стільки на книгу, скільки на саму Алісу.

Було видно, як сильно її схвилювала ця знахідка.

— Схоже, що так, — нарешті відповів він.

— Але чому саме я?

— Можливо, тому що твоя бабуся виконала свою обіцянку.

Вона згадала той день, коли отримала медальйон.

Їй щойно виповнилося вісімнадцять.

Бабуся покликала її до своєї кімнати, відкрила маленьку дерев'яну шкатулку й мовчки поклала прикрасу їй у долоню.

Тоді Аліса лише усміхнулася.

— Яка гарна річ.

Бабуся теж усміхнулася.

— Колись ти зрозумієш, чому вона повинна бути саме в тебе.

Тоді ці слова здалися звичайними.

Тепер вони набули зовсім іншого змісту.

Вони ще довго переглядали родовід.

На кожній сторінці відкривалися нові історії.

Біля деяких імен були короткі примітки.

«Учитель.»

«Художниця.»

«Архітектор.»

«Лікар.»

Але час від часу траплявся ще один напис.

«Хранитель пам'яті.»

Таких людей було небагато.

Усього сім.

Імена змінювалися.

Покоління теж.

Та обов'язок залишався тим самим.

Зберігати не речі.

Зберігати історії.

— Поглянь, — тихо сказав Даміан.

Він показав на останню сторінку.

Там родовід обривався.

Останнім записом була Софія Савчук.

Після неї залишалося лише кілька порожніх рядків.

Наче той, хто створював книгу, знав, що колись її відкриє наступний хранитель.

— Чому вони нічого не дописали? — запитала Аліса.

— Можливо...

Даміан замислився.

— Бо це мав зробити хтось інший.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти думаєш...

— Я не знаю.

Але мені здається, ця книга ще не завершена.

До бібліотеки тихо зайшов доглядач.

Він поставив на невеликий столик чайник і дві чашки.

— Вирішив, що ви вже, мабуть, зголодніли.

Аліса усміхнулася.

— Дуже дякуємо.

— Не поспішайте.

Тут давно ніхто не проводив стільки часу.

Його слова прозвучали тепло.

Наче він щиро радів тому, що бібліотека знову стала комусь потрібною.

Після того як чоловік пішов, Даміан налив чай.

— Перерва?

— Думаю, вона нам не завадить.

Вони сіли біля великого вікна.

За склом повільно коливалися крони старих дубів.

Сонце вже хилилося до обрію, і світло стало м'яким, золотавим.

— Можна поставити тобі одне запитання? — тихо запитав Даміан.

— Звичайно.

— Якби не вся ця історія...

Медальйон.

Картина.

Ключі.

Ми б узагалі познайомилися?

Аліса усміхнулася.

— Напевно, ні.

— Шкода.

Вона здивовано підняла очі.

— Чому?

Він зробив ковток чаю.

— Бо тоді я б ніколи не дізнався, що існує людина, яка вміє знаходити красу навіть у речах, повз які інші проходять, не помічаючи.

Аліса відчула, як її щоки злегка порожевіли.

— Це був комплімент?

— Можливо.

— Дуже гарний.

Він усміхнувся.

— Я ще вчуся їх говорити.

— Помітно.

Вони обоє засміялися.

Їхній сміх тихо розчинився серед високих книжкових полиць.

Коли вони вже збиралися повертати альбом на місце, Аліса помітила, що остання сторінка трохи товстіша за інші.

Вона обережно провела пальцем по краю.

— Даміане...

— Що таке?

— Подивися.

Він нахилився ближче.

Сторінки були склеєні між собою.

Не від часу.

Навмисно.

Дуже акуратно.

Так, що це майже неможливо було помітити.

Аліса не стала їх роз'єднувати.

Вона лише подивилася на Даміана.

— Не зараз?

Він кивнув.

— Не зараз.

Ми вже навчилися не поспішати.

Вона усміхнулася.

— Так.

Навчилися.

І все ж вони обоє розуміли, що між цими сторінками приховано щось дуже важливе.

Щось, що чекало на свій час так само терпляче, як і вся ця історія.