Глава 64. Бібліотека

Ідея зірватися туди одразу виникла в них обох майже одночасно, але так само швидко вони від неї відмовилися.

Поспіх уже не здавався правильним.

Після архіву кожен із них ніби навчився чекати.

Ці два дні минули за звичайними справами.

Аліса працювала над реставрацією картин. Вона знову проводила години в майстерні, обережно очищаючи старе полотно від слідів часу. Робота допомагала впорядкувати думки.

Даміан повернувся до справ компанії.

Його помічниця навіть здивувалася, що керівник уперше за довгий час не затримувався в офісі до ночі.

Він навчився залишати роботу там, де вона мала залишатися.

І сам не помітив, коли почав чекати вечора більше, ніж ранкових нарад.

У суботу вони виїхали ще до сходу сонця.

Місто тільки прокидалося.

Вулиці були майже порожні.

Небо повільно світлішало.

Аліса сиділа на передньому сидінні, тримаючи в руках термочашку з чаєм.

— Ти мовчазна сьогодні, — усміхнувся Даміан.

— Просто думаю.

— Про бібліотеку?

— І про неї теж.

Вона подивилася у вікно.

— Знаєш... у мене дивне відчуття.

— Яке?

— Наче ми їдемо не за відповідями.

А за ще більшою кількістю запитань.

Він тихо засміявся.

— Це вже стало нашою традицією.

Коли вони під'їхали до маєтку, сонце вже піднялося над деревами.

Старовинна будівля зустріла їх так само велично, як і вперше.

Світлий камінь фасаду трохи потемнів від часу.

Високі вікна віддзеркалювали ранкове небо.

А парк навколо був майже безлюдним.

Біля входу їх уже чекав доглядач.

— Доброго ранку.

— Доброго, — привіталася Аліса.

— Я отримав дзвінок від Віктора Івановича.

Він сказав, що вам потрібно попрацювати в бібліотеці.

— Якщо це можливо.

Чоловік усміхнувся.

— Для історії завжди можливо.

Він дістав із кишені великий старий ключ і відчинив масивні двері.

Бібліотека займала майже весь другий поверх.

Щойно вони переступили поріг, Аліса завмерла.

Вона ще ніколи не бачила стільки книжок в одному місці.

Високі дерев'яні шафи сягали самої стелі.

Темний дуб.

Різьблені полиці.

Старі драбини на металевих напрямних.

У повітрі стояв знайомий запах старого паперу й дерева.

Сонячне світло проникало крізь високі вікна, малюючи на підлозі золотаві прямокутники.

— Тут неймовірно... — прошепотіла вона.

Даміан мовчки кивнув.

Навіть він, людина, яка бачила найрозкішніші приватні бібліотеки світу, був вражений.

Тут панувала особлива атмосфера.

Не багатства.

Знань.

Вони одразу згадали слова з листа.

«Книжкова шафа біля північного вікна. Не шукайте прихованих дверей. Відчиніть звичайні.»

Північне вікно знайшлося швидко.

Біля нього стояла велика дубова шафа зі скляними дверцятами.

Нічого незвичайного.

Усередині — десятки старих книжок.

— І все? — тихо запитала Аліса.

— Схоже на те.

Вона повільно відчинила дверцята.

Легкий скрип порушив тишу.

Жодних прихованих механізмів.

Жодних секретних важелів.

Лише книжки.

Вона провела пальцями по корінцях.

Історія мистецтва.

Архітектура.

Поезія.

Щоденники.

Листування.

— Дивно...

Даміан теж уважно розглядав полиці.

— Ми явно щось не помічаємо.

Минуло майже пів години.

Вони переглянули майже всі книжки.

Деякі були порожніми всередині.

Деякі містили нотатки на полях.

Але нічого такого, що пояснювало б слова з листа.

— Зачекай...

Аліса раптом нахилилася ближче.

На нижній полиці одна книжка стояла не так, як інші.

Корінець був повернутий усередину.

Вона обережно дістала її.

Це був старий сімейний альбом у шкіряній палітурці.

Без назви.

Без автора.

Лише невеликий тиснений символ дубового листка.

— Це не книга, — тихо сказала вона.

— Ні.

Даміан відкрив альбом.

На перших сторінках були не фотографії.

Там були намальовані дерева.

Великі.

З розлогими кронами.

Під кожним деревом — імена.

Дати.

Позначки.

Вони перегорнули ще кілька сторінок.

І лише тоді зрозуміли.

— Це... родовід, — прошепотіла Аліса.

Не лише родини Вольських.

На наступних сторінках були й інші прізвища.

Вербицькі.

Савчуки.

Левченки.

Кожна родина була намальована окремим деревом.

А потім між ними з'являлися тонкі лінії, які з'єднували людей через дружбу, шлюби, спільні справи й навіть учнівство.

— Неймовірно... — тихо сказав Даміан.

— Вони хотіли зберегти не лише свою сім'ю.

Вони зберегли пам'ять про всіх людей, які були частиною їхнього життя.

Аліса повільно перегортала сторінки.

Раптом її пальці завмерли.

В самому центрі одного з розворотів вона побачила знайоме ім'я.

Софія Савчук.

Поруч із ним стрілка вела до іншого запису.

«Хранителька пам'яті».

А ще нижче, зовсім дрібними літерами, був допис:

«Після неї право зберігати медальйон переходить до найстаршої онуки.»

Аліса відчула, як її серце завмерло.

Вона була саме найстаршою онукою своєї бабусі.

Отже…

Медальйон опинився в її руках не випадково.

Він чекав саме на неї багато десятиліть.