Глава 62. Архів

Дрібний дощ почався ще вдосвіта й не припинявся ні на хвилину. Краплі тихо стікали по великих вікнах галереї, а відвідувачів було значно менше, ніж зазвичай.

Аліса сиділа у реставраційній майстерні, але вже вкотре ловила себе на тому, що дивиться не на картину, а у вікно.

Її думки весь час поверталися до одного речення.

«Не передавати у спадок окремо від медальйона.»

Чому?

Що було такого особливого в цій прикрасі?

Чому її доля так тісно переплелася з портретом?

Вона навіть не помітила, як двері майстерні тихо відчинилися.

— Замислилася?

Аліса обернулася.

На порозі стояв Даміан із двома паперовими стаканчиками.

— Знову гарячий шоколад?

— Я вирішив не порушувати традицію.

Вона засміялася.

— У нас уже є традиції?

— Потроху з'являються.

Він простягнув їй напій і сів поруч.

Кілька хвилин вони мовчки пили гарячий шоколад, слухаючи, як дощ барабанить по даху.

— Знаєш, — тихо сказав Даміан, — ще кілька місяців тому я б не повірив, що можу просто сидіти й мовчати поруч із кимось... і при цьому почуватися абсолютно спокійно.

Аліса усміхнулася.

— А зараз?

— Зараз мені здається, що саме таких моментів мені найбільше бракувало.

Вона нічого не відповіла.

Лише подивилася на нього трохи довше, ніж зазвичай.

Близько одинадцятої до майстерні зайшов Віктор Іванович.

У руках він тримав темно-коричневу теку.

— Збирайтеся.

— Куди? — здивувалася Аліса.

— До обласного архіву.

Документи вже готові.

Я домовився, щоб нам дозволили працювати з ними сьогодні.

Через пів години вони вже були в дорозі.

Будівля архіву розташовувалася в історичній частині міста.

Високі кам'яні сходи.

Важкі дубові двері.

Товсті стіни, які, здавалося, пам'ятали ще минуле століття.

Усередині пахло старим папером, деревиною й легким ароматом пилу.

Працівниця архіву привітно усміхнулася.

— Ми вже підготували матеріали.

Але, будь ласка, працюйте лише в рукавичках.

Вона провела їх до невеликої читальної зали.

На столі вже лежали три великі коробки.

На кожній був напис:

«Фонд родини Вольських.»

Аліса відчула легке хвилювання.

Вона повільно вдягнула білі рукавички.

Даміан зробив те саме.

Перші дві години минули майже безрезультатно.

Вони переглядали старі рахунки.

Листування.

Описи майна.

Договори.

Іноді траплялися цікаві деталі, але нічого такого, що допомогло б зрозуміти історію медальйона.

— Мені здається, ми шукаємо голку в копиці сіна, — тихо сказала Аліса.

— Можливо.

Але вона тут.

Я відчуваю.

Вона усміхнулася.

— Ти став оптимістом.

— Це заразно.

Ближче до вечора Віктор Іванович відкрив останню коробку.

Вона була найменшою.

Усередині лежало лише кілька документів.

І тонкий записник у шкіряній палітурці.

Без назви.

Без року.

Лише маленька золота літера «В» на обкладинці.

— Це може бути щоденник, — припустила Аліса.

Віктор Іванович дуже обережно відкрив його.

Перші сторінки були порожні.

Потім з'явилися короткі записи.

Переважно про погоду.

Про гостей.

Про домашні справи.

Але майже наприкінці вони знайшли запис, датований безпосередньо перед зникненням картини.

Віктор Іванович почав читати вголос:

— «Сьогодні ми знову говорили про сховище. Олена боїться не за себе. Вона боїться, що після нас люди забудуть, чому все це було створено. Якщо колись настане час, нехай шукають не багатство, а пам'ять.»

Усі троє мовчали.

Жодного слова про коштовності.

Жодного слова про золото.

Лише пам'ять.

Даміан задумливо закрив записник.

— Здається...

Ми весь цей час дивилися не туди.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Аліса.

— Ми постійно думаємо, що шукаємо якусь цінність.

А раптом найбільша цінність — це зовсім не річ?

Аліса повільно кивнула.

Вона теж починала це розуміти.

Таємниця, яку вони поступово відкривали, була набагато глибшою, ніж старі ключі, медальйон чи схованки.

Вона була про людей.

Про їхні вибори.

Про обіцянки, які вони берегли десятиліттями.

І саме в цю мить працівниця архіву підійшла до їхнього столу.

— Перепрошую...

Я ледь не забула.

До цього записника була прикріплена ще одна річ.

Ми знайшли її окремо під час реставрації коробки.

Вона поклала на стіл маленький старий конверт, запечатаний темно-червоним воском.

На відбитку печатки чітко виднівся знайомий символ.

Сім переплетених дубових гілок.

Ніхто з них не поспішив відкривати конверт.

Після всього, що вони пережили за останні тижні, кожен уже знав: деякі відповіді варто зустрічати без поспіху.