Глава 61. Звичайний понеділок

За вікнами автомобіля повільно змінювалися поля, невеликі села, старі автобусні зупинки, обсаджені тополями дороги. Сонце вже піднялося високо, і його світло ковзало по лобовому склу, змушуючи Алісу час від часу примружувати очі.

У салоні грала тиха інструментальна музика.

Ніхто не поспішав порушувати мовчання.

Воно вже давно перестало бути незручним.

Навпаки.

Кожен із них навчився відчувати, коли іншому потрібні слова, а коли достатньо просто бути поруч.

Через деякий час Даміан трохи зменшив швидкість.

— Зголодніла?

Аліса усміхнулася.

— Якщо чесно, трохи.

— Тоді зробимо невелику зупинку.

За кілька хвилин вони звернули до невеликого придорожнього кафе.

Будівля була зовсім непримітною — дерев'яна тераса, квіти в горщиках і старий велосипед біля входу.

— Ти тут уже бував? — запитала Аліса.

— Один раз.

Дуже давно.

— І пам'ятаєш це місце?

Він усміхнувся.

— Пам'ятаю не місце.

Пам'ятаю яблучний пиріг.

Аліса засміялася.

— Це звучить дуже переконливо.

Усередині було затишно.

Невелика зала, дерев'яні столи, запах свіжої випічки й кави.

Вони сіли біля вікна.

Замовили чай, пиріг і легкий обід.

Поки чекали на замовлення, Аліса уважно спостерігала за людьми.

За сусіднім столиком літнє подружжя ділило один десерт на двох.

Біля вікна молода мама читала книжку доньці.

За барною стійкою кухар жартував із офіціанткою.

Звичайне життя.

Таке просте.

І водночас таке справжнє.

— Про що думаєш? — тихо запитав Даміан.

— Про те, що останнім часом ми ніби живемо одразу у двох світах.

— Це як?

— В одному ми шукаємо старі таємниці.

А в іншому просто п'ємо чай, їмо пиріг і говоримо про життя.

Він усміхнувся.

— І який із них тобі подобається більше?

Вона не відповіла одразу.

Поглянула у вікно.

Потім перевела погляд на нього.

— Другий.

Бо в ньому менше страху.

Даміан мовчки кивнув.

— Мені теж.

До галереї вони приїхали вже після обіду.

У коридорах знову панував звичний робочий ритм.

Марта, побачивши їх разом, полегшено зітхнула.

— Нарешті.

Я вже почала хвилюватися.

— Чому? — здивувалася Аліса.

— Віктор Іванович шукає вас із самого ранку.

— Сталося щось?

— Не знаю.

Сказав лише, що це важливо.

Вони швидко попрямували до кабінету директора.

Двері були відчинені.

Віктор Іванович саме переглядав якісь старі папери.

Побачивши їх, він одразу відклав окуляри.

— Добре, що ви приїхали.

— Щось сталося? — запитав Даміан.

— Сьогодні вранці мені зателефонували з обласного архіву.

Аліса уважно подивилася на нього.

— І?

— Вони знайшли документи, про існування яких ми навіть не здогадувалися.

Даміан мовчки сів у крісло.

— Які саме?

Віктор Іванович відкрив теку.

— Особистий каталог приватної колекції Вольських.

У кімнаті запала тиша.

— Але це ще не все.

Він дістав пожовклий аркуш.

— Усередині був список картин.

Навпроти кожної — короткі примітки.

Більшість із них звичайні.

Розміри.

Автори.

Дата створення.

Та одна картина має зовсім інший запис.

Аліса відчула, як серце забилося швидше.

— Який?

Віктор Іванович повільно прочитав:

— «Портрет Олени. Не передавати у спадок окремо від медальйона.»

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова.

Даміан першим порушив мовчання.

— Тобто...

Віктор Іванович кивнув.

— Саме так.

Картина й медальйон ніколи не мали існувати окремо.

І якщо вони розділилися, то сталося це вже значно пізніше.

Аліса машинально торкнулася прикраси на своїй шиї.

Тепер вона була майже впевнена.

Бабуся не випадково передала їй медальйон.

Вона знала, що колись його власниця повернеться до цієї історії.

Тільки не могла знати, що поруч із нею буде людина, без якої цей шлях уже було неможливо уявити.