Глава 60. Записка між сторінками

За ніч спека трохи спала, і прохолодне повітря вільно заходило крізь відчинені вікна. У саду співали птахи, а листя яблунь тихо шелестіло від легкого вітру.

Аліса прокинулася раніше за Даміана.

Вона майже не спала.

Не через тривогу.

Її не полишало дивне відчуття, ніби будинок намагається щось розповісти.

Вона повільно пройшла до кухні, поставила чайник і, поки закипала вода, вийшла на ґанок.

Ранкове сонце тільки торкалося верхівок дерев.

На траві ще блищали краплини роси.

Аліса вдихнула свіже повітря й усміхнулася.

Колись бабуся любила сидіти саме тут із чашкою чаю.

Тепер вона мимоволі повторювала її звичку.

За кілька хвилин до неї приєднався Даміан.

Він тримав у руках дві чашки.

— Я вирішив, що сьогодні моя черга готувати чай.

Аліса засміялася.

— Сподіваюся, ти хоча б воду не переплутав із кавою.

— Не недооцінюй мої кулінарні здібності.

Вона зробила ковток.

— Дуже непогано.

— Це найвища похвала, яку я міг отримати?

— Поки що так.

Він усміхнувся.

Йому подобалося бачити її такою.

Без поспіху.

Без напруження.

Просто щасливою.

Після сніданку вони повернулися до вітальні.

Фотоальбом так і лежав на столі відкритим.

Аліса хотіла вже закрити його, але помітила щось незвичне.

Між двома останніми сторінками визирав тонкий край пожовклого паперу.

— Даміане...

Він одразу підійшов ближче.

— Що сталося?

— Здається, ми вчора щось пропустили.

Вона дуже обережно витягнула маленький складений аркуш.

Папір був настільки тонким, що здавався майже прозорим.

На ньому не було ні конверта, ні дати.

Лише кілька рядків, написаних тим самим охайним почерком, який вони вже бачили в листах.

Аліса повільно прочитала вголос:

«Якщо ти читаєш ці слова, значить, настав час не лише шукати відповіді, а й навчитися ставити правильні запитання. У кожній історії є дві правди: та, яку пам'ятають, і та, про яку мовчать.»

Вона замовкла.

Даміан ще раз перечитав записку.

— Дивно...

— Що саме?

— Усі підказки ніби не ведуть нас до якогось предмета.

Вони змушують думати.

Аліса кивнула.

— І щоразу нагадують не поспішати.

— Мабуть, це найважливіше правило всієї цієї історії.

Вони сіли біля вікна.

Записка лежала між ними.

За кілька хвилин Даміан тихо сказав:

— Можна поставити тобі запитання?

— Звісно.

— Якою ти була в дитинстві?

Аліса здивовано усміхнулася.

— Саме зараз тебе це цікавить?

— Саме зараз.

Вона трохи подумала.

— Дуже допитливою.

Постійно щось шукала.

Залазила туди, куди не можна.

Через це бабуся казала, що одного дня я обов'язково знайду якусь велику пригоду.

— Виходить, вона мала рацію.

— Схоже на те.

— А ти боялася?

— Темряви.

Вона тихо засміялася.

— Дуже довго.

Даміан здивовано підняв брови.

— Справді?

— Так.

А ти?

Він замислився.

— Самотності.

Відповідь прозвучала тихо.

Майже пошепки.

Аліса уважно подивилася на нього.

Вона зрозуміла, що це були не просто слова.

Він рідко говорив про себе настільки відверто.

— І зараз?

— Зараз мені здається, що я вже не так її боюся.

— Чому?

Він усміхнувся.

Його погляд зустрівся з її.

— Бо останнім часом дедалі рідше почуваюся самотнім.

Аліса відчула, як у грудях стало тепло.

Вона не відвела очей.

Не знайшла слів.

Лише усміхнулася у відповідь.

Ближче до вечора вони вирішили повернутися до міста.

Перш ніж зачинити будинок, Аліса ще раз повільно пройшла всіма кімнатами.

Торкнулася рукою старої шафи.

Поправила серветку на столі.

Зупинилася біля годинника, у якому знайшла жетон.

— До зустрічі, — тихо прошепотіла вона.

Даміан почув ці слова.

— Думаєш, ми ще сюди повернемося?

Вона кивнула.

— Обов'язково.

У мене таке відчуття, ніби будинок ще не все нам показав.

Вони вийшли надвір.

Аліса зачинила двері.

Ключ тихо повернувся в замку.

Автомобіль повільно рушив дорогою, що вела до міста.

А в будинку знову запанувала тиша.

Лише старий годинник, який ще вчора мовчав багато років, знову рівномірно відраховував час.

Ніби терпляче чекав їхнього повернення.