Глава 59. Старий фотоальбом

Після того як Даміан поїхав, Аліса ще довго не могла заснути.

Перед очима раз по раз з'являлася стара фотографія.

Медальйон.

Жетон.

Листи.

Здавалося, кожна нова знахідка не відповідала на запитання, а лише народжувала нові.

Прокинулася вона пізніше, ніж планувала.

Сонце вже стояло високо, а крізь фіранки пробивалися теплі літні промені.

Будинок виглядав зовсім інакше, ніж уночі.

Те, що кілька годин тому здавалося загадковим, тепер було просто старими меблями, дерев'яними стінами й знайомими речами, серед яких вона виросла.

Аліса приготувала простий сніданок, відкрила всі вікна й вийшла до саду.

Яблуні тихо шелестіли від легкого вітру.

Вона пригадала, як маленькою допомагала бабусі збирати яблука. Тоді бабуся часто казала:

— Старі дерева пам'ятають більше, ніж люди.

У дитинстві ці слова здавалися казкою.

Тепер вони звучали майже як підказка.

Близько одинадцятої приїхав Даміан.

Сьогодні він не був у діловому костюмі.

Світла сорочка із засуканими рукавами й темні джинси робили його зовсім іншим — спокійнішим, ближчим.

— Доброго ранку, — усміхнувся він.

— Швидше вже добрий день.

— Теж правда.

Вона запросила його до будинку.

На столі все ще лежали фотографія, жетон і листи.

Даміан уважно оглянув кімнату.

— Знаєш... тут дуже легко дихається.

— Бабуся завжди казала, що будинок живе доти, доки в ньому звучать голоси.

— Розумна жінка.

Аліса усміхнулася.

— Дуже.

Вони вирішили продовжити розбирати вміст дубової скрині.

Цього разу їхню увагу привернув товстий фотоальбом у зеленій обкладинці.

Шкіра вже трохи потріскалася від часу.

Коли Аліса відкрила його, запах старого паперу одразу наповнив кімнату.

На перших сторінках були звичайні сімейні фотографії.

Діти.

Свята.

Сад.

Будинок.

Нічого незвичайного.

Вони перегортали сторінку за сторінкою, майже не розмовляючи.

Іноді Даміан запитував:

— Це твоя бабуся?

— Так.

— А це?

— Її брат.

— А ця маленька дівчинка?

Аліса засміялася.

— Це я.

Даміан придивився уважніше.

— Ти зовсім не змінилася.

— Серйозно?

— Так.

Ті самі очі.

Вона трохи зніяковіла.

— Не думаю.

— Даремно.

Майже в самому кінці альбому між сторінками лежав складений аркуш.

Не лист.

Не фотографія.

Акуратно намальована від руки схема.

Даміан першим узяв її до рук.

— Це схоже на план.

Вони розгорнули пожовклий папір.

На ньому було зображено старий маєток Вольських.

Не весь.

Лише перший поверх і частину підвалу.

Кілька кімнат були обведені чорнилом.

В одному місці стояв маленький хрестик.

Поруч — короткий напис:

«Не поспішай шукати те, що сховано. Спочатку зрозумій, чому його сховали.»

Аліса повільно сіла на стілець.

— Знову ці слова...

— Так, — тихо відповів Даміан.

— Усі, хто залишав нам підказки, говорять майже однаково.

Вона подивилася на нього.

— Наче спеціально змушують нас не поспішати.

Він усміхнувся.

— Схоже, вони добре знали людську природу.

Після обіду вони вийшли в сад.

Було тепло.

Повітря пахло яблуками й м'ятою.

Вони повільно йшли вузькою стежкою між деревами.

Не говорили про ключі.

Не згадували загадки.

Просто насолоджувалися тишею.

Даміан раптом зупинився біля старої дерев'яної лавки.

— Можна?

Він кивнув на неї.

— Звичайно.

Вони сіли поруч.

На кілька хвилин запанувала тиша.

— Я давно хотів тебе запитати, — сказав Даміан.

— Про що?

— Ти ніколи не думала переїхати в інше місто?

Аліса замислилася.

— Були такі думки після університету.

Але потім зрозуміла, що не хочу тікати від місця, яке люблю.

— І не шкодуєш?

Вона похитала головою.

— Ні.

Бо якби поїхала...

Не зустріла б тебе.

Даміан повільно повернувся до неї.

Вона сказала це дуже спокійно.

Без натяку.

Без флірту.

Просто як факт.

І саме тому ці слова торкнулися його набагато сильніше, ніж будь-яке освідчення.

Він нічого не відповів.

Лише ледь усміхнувся.

А десь за будинком легкий вітер перегорнув сторінку старого альбому, що залишився відкритим на столі.

І жоден із них ще не знав, що між його сторінками залишилася ще одна прихована записка, яку вони поки що не помітили.