Глава 58. Старий годинник

У будинку було тихо.

Настільки тихо, що вона чула рівне цокання маятника.

Тік.

Так.

Тік.

Так.

Раніше цей звук був для неї звичайним.

У дитинстві вона часто засинала під нього, коли залишалася в бабусі на канікулах.

Тепер же кожен удар годинника здавався нагадуванням про те, що минуле може бути набагато ближчим, ніж здається.

Вона провела пальцями по темному дереву.

Корпус був оздоблений різьбленими листками винограду, дрібними квітами та тонкими візерунками, які майже стерлися від часу.

Саме одна з квіток привернула її увагу.

Вона виглядала трохи світлішою.

Ніби колись її торкалися частіше за інші.

Аліса обережно натиснула на неї.

Нічого.

Спробувала ще раз.

Теж безрезультатно.

Тоді вона легенько повернула квітку за годинниковою стрілкою.

Почувся тихий металевий клац.

Вона завмерла.

Годинник продовжував спокійно відраховувати секунди.

Нічого більше не сталося.

— Мабуть, мені здалося... — прошепотіла вона.

Та в цю ж мить маятник повільно зупинився.

Тиша стала майже відчутною.

А потім усередині корпусу почувся ще один тихий звук.

Наче спрацювала стара пружина.

Нижня дерев'яна панель ледь помітно відсунулася вперед.

Аліса затамувала подих.

Перед нею відкрилася маленька схованка.

Вона була зовсім неглибокою.

Усередині лежала лише одна річ.

Невеликий оксамитовий мішечок темно-зеленого кольору.

Вона дуже обережно дістала його.

Тканина була старою, але добре збереглася.

Стягнувши шнурок, Аліса висипала вміст на долоню.

Там лежав маленький латунний жетон.

Круглий.

Розміром трохи більший за монету.

На одному боці був вигравіруваний знайомий символ — сім переплетених гілок дуба.

Такий самий, як вони вже бачили на старому ключі.

На іншому боці було викарбувано лише число.

III

Третій.

Аліса уважно роздивлялася жетон.

— Що ти означаєш?..

Відповіді не було.

Вона подивилася на годинник.

Схованка залишалася відчиненою.

Більше всередині нічого не було.

Жодних листів.

Жодних записок.

Лише цей дивний жетон.

Аліса дістала телефон.

Було вже пів на дванадцяту.

Вона згадала, що пообіцяла дзвонити Даміану, якщо щось трапиться.

Кілька секунд вона вагалася.

Потім набрала його номер.

Він відповів майже одразу.

— Алло.

— Вибач...

— Щось сталося?

У його голосі миттєво з'явилося хвилювання.

— Я знайшла дещо.

— Ти в порядку?

— Так.

Але... пам'ятаєш старий годинник, про який я розповідала?

— Так.

— У ньому була схованка.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Я зараз повернуся.

— Не треба.

Вже пізно.

— Алісо.

— Що?

— Ти сама просила мене не поспішати.

Я й не поспішатиму.

Але я не хочу, щоб ти залишалася там одна після такої знахідки.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Добре.

Я зачекаю.

Цього разу він приїхав швидше.

Мабуть, дорога назад здалася йому коротшою.

Коли Даміан зайшов до будинку, Аліса вже приготувала чай.

Жетон лежав на столі поруч із фотографією та листами.

Він узяв його до рук.

Довго мовчав.

— Цікаво...

— Що саме?

— Це точно зроблено не випадково.

Такі речі завжди були частиною якоїсь системи.

— Думаєш, існують ще?

— Майже впевнений.

Він перевернув жетон.

— Якщо є третій...

То, мабуть, були перший, другий й інші.

— Але для чого?

Даміан поклав жетон назад.

— Поки не знаю.

І, якщо чесно...

Мені навіть подобається, що ми не знаємо всього одразу.

Аліса засміялася.

— Ти справді дуже змінився.

— Завдяки тобі.

Вона хотіла щось відповісти.

Та слова так і не знайшлися.

Вони сиділи біля старого круглого столу майже до першої години ночі.

Не лише обговорювали знахідку.

Згадували дитинство.

Сміялися з кумедних історій.

Даміан навіть розповів, як у десять років вирішив самостійно посадити яблуню біля маєтку, але переплутав саджанець із молодою грушею.

— І що було потім? — сміялася Аліса.

— Дідусь багато років жартував, що навіть дерева мене не слухаються.

Її сміх лунав по всьому будинку.

І Даміан несподівано подумав, що саме такого сміху цьому дому, мабуть, бракувало багато років.

Коли він уже збирався їхати, його погляд випадково впав на стіну біля сходів.

Там висіла стара сімейна фотографія.

Він зробив крок ближче.

Потім ще один.

— Алісо...

— Так?

— Мені здається...

Він уважно придивився.

— Чи не той самий жетон висить на ланцюжку в чоловіка на цій фотографії?

Аліса швидко підійшла ближче.

Світлина була нечіткою.

Але маленьке кругле коло на грудях незнайомця справді дуже нагадувало жетон, який вони щойно знайшли.

І вперше вони зрозуміли, що ця дивна річ могла бути не просто схованим предметом.

Колись її відкрито носили.

Наче вона була знаком належності до чогось значно більшого.