Глава 57. Ніч у старому будинку

Ледь чутний.

Наче хтось дуже обережно зробив кілька кроків десь у глибині будинку.

Аліса мимоволі затримала подих.

Вона подивилася на Даміана.

Той теж почув звук.

У кімнаті запанувала така тиша, що було чути, як за вікном шелестить листя старої яблуні.

— Ти зачинила двері? — тихо запитав він.

— Так.

Я завжди їх зачиняю.

Даміан мовчки кивнув.

Він не поспішав робити висновки.

Старі будинки часто жили власним життям.

Дерево розширювалося від тепла, стискалося від прохолоди, і підлога могла скрипіти сама собою.

Та все ж він уважно прислухався.

Минуло кілька секунд.

Потім ще кілька.

Більше нічого.

— Зачекай тут, — спокійно сказав він.

— Я піду з тобою.

— Алісо...

— Ні.

Я не хочу залишатися сама.

Він подивився їй в очі.

Побачив не паніку.

Лише хвилювання.

— Добре.

Разом.

Вони повільно вийшли в коридор.

Світло зі старої люстри освітлювало лише частину будинку.

Далі починався напівморок.

Аліса машинально взяла Даміана за рукав.

Лише на мить.

Потім одразу відпустила.

— Вибач.

— Не потрібно.

Він усміхнувся так ледь помітно, що вона майже цього не побачила.

Вони повільно пройшли повз кухню.

Порожньо.

Зазирнули до маленької кімнати, де колись стояла швейна машинка бабусі.

Нікого.

Двері до комори були прочинені.

Даміан обережно відчинив їх ширше.

Усередині пахло сухими травами, деревиною й старими книгами.

На полицях рівними рядами стояли банки з варенням, які давно вже перетворилися на частину спогадів.

Нічого незвичного.

— Мабуть, це справді будинок, — тихо сказав він.

Аліса кивнула.

Але відчуття, що вони тут не самі, чомусь не зникало.

Повернувшись до вітальні, вони знову сіли за стіл.

На ньому лежали фотографія, лист і ще нерозгорнуті конверти.

Даміан уважно подивився на них.

— Ми не будемо читати все за один вечір.

Аліса здивовано підняла очі.

— Чому?

— Бо тоді можемо пропустити щось важливе.

Вона усміхнулася.

— Це говорить людина, яка ще кілька тижнів тому хотіла отримати всі відповіді якнайшвидше?

Він тихо засміявся.

— Схоже, ти погано на мене впливаєш.

— Чому?

— Я став значно терплячішим.

— Не впевнена, що це погано.

— Я теж.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Тепла.

Спокійна.

Даміан узяв до рук фотографію.

— Знаєш...

— Що?

— Я дивлюся на них і думаю...

Як дивно складається життя.

Якби тоді вони не зустрілися...

Можливо, зараз нас би тут теж не було.

Аліса уважно подивилася на світлину.

— Можливо.

А може, навпаки.

Деякі зустрічі все одно відбуваються.

Просто іншим шляхом.

Він нічого не відповів.

Лише запам'ятав ці слова.

Надворі почав накрапати дощ.

Дрібні краплі тихо стукали по старому даху.

У кімнаті стало ще затишніше.

Аліса пішла на кухню й повернулася з двома чашками чаю.

— Без меду, — усміхнулася вона.

— Ти запам'ятала.

— Так.

Він узяв чашку.

— Виходить, тепер ми обоє добре слухаємо одне одного.

Вона засміялася.

— Схоже на те.

Вони сиділи поруч і пили гарячий чай.

Розмовляли про дитинство.

Про улюблені книжки.

Про подорожі, які хотіли б колись здійснити.

Уперше за довгий час вони майже не згадували ні ключі, ні листи, ні загадки.

І саме це робило вечір особливим.

Вони починали пізнавати одне одного не через таємницю, а просто як дві людини.

Коли годинник пробив одинадцяту, Даміан підвівся.

— Мені, мабуть, уже час.

Аліса провела його до дверей.

На ґанку було прохолодно.

Дощ майже припинився.

Повітря пахло мокрою землею.

— Дякую, що приїхав, — тихо сказала вона.

— Я ж обіцяв.

Вона усміхнулася.

— Так.

Він уже зробив кілька кроків до автомобіля, коли раптом зупинився.

Обернувся.

— Алісо...

— Так?

— Якщо тобі буде неспокійно... подзвони.

Будь-коли.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

— Добре.

Обіцяю.

Він сів у машину й повільно поїхав.

Аліса ще трохи стояла на ґанку.

Лише коли світло фар зникло за поворотом, вона повернулася до будинку.

Зачинила двері.

І саме тоді її погляд випадково впав на старий годинник у передпокої.

Вона бачила його тисячі разів.

Але сьогодні вперше помітила, що одна з різьблених дерев'яних квіток на корпусі виглядає інакше.

Наче її можна було... повернути.

Аліса повільно підійшла ближче.

Не торкаючись годинника.

Лише уважно роздивляючись його.

Їй чомусь здалося, що цей старий будинок ще далеко не розповів усіх своїх таємниць.