Глава 56. Спогади, що оживають

Фотографія лежала в її руках.

Вона знову і знову вдивлялася в обличчя двох молодих жінок.

Одна з них безсумнівно була Оленою Вербицькою. Художник, який створив її портрет, передав риси дуже точно. Та сама лагідна усмішка. Той самий спокійний погляд. Навіть легкий нахил голови збігався настільки, що сумнівів майже не залишалося.

Інша жінка була молодшою. Вона дивилася прямо в об'єктив із ледь помітною усмішкою. У рисах її обличчя Аліса впізнавала свою прабабусю Софію. Особливо очі — такі самі світлі, уважні й трохи сумні.

— Як же ви були пов'язані?.. — тихо прошепотіла вона.

Запитання зависло в порожній кімнаті.

Відповіді не було.

За вікном легенько шумів вітер. Старі яблуні в саду похитували гілками, ніби теж намагалися щось пригадати.

Аліса поклала фотографію на ковдру й продовжила перебирати речі.

Під альбомом лежав невеликий полотняний згорток, перев'язаний вицвілою синьою стрічкою.

Вона обережно розв'язала вузол.

Усередині були листи.

Пожовклі конверти, складені дуже акуратно.

На кожному — однаковий почерк.

Але найдивніше було інше.

Адресатом була Софія.

А от ім'я відправника ніде не зазначалося.

Лише маленькі ініціали.

«О. В.»

Серце Аліси забилося швидше.

Вона не наважилася одразу читати листи.

Здавалося, що відкриває не просто старий папір, а чиєсь давно забуте життя.

Вона вибрала найперший конверт за датою.

Повільно дістала аркуш.

Чорнило трохи вицвіло, але почерк залишався розбірливим.

Лист починався зовсім просто.

«Люба Софіє...»

Аліса прочитала кілька рядків.

У них ішлося про сад, який саме почав квітнути, про старий будинок, про дощі, що затрималися майже на два тижні.

Жодної загадки.

Жодного натяку.

Лише щира розмова двох близьких людей.

Вона перегорнула ще кілька сторінок.

І лише наприкінці знайшла речення, яке змусило її завмерти.

«...Якщо зі мною щось станеться, пообіцяй, що збережеш те, що я довірила лише тобі. Колись за цим прийде людина, яка зможе зрозуміти більше, ніж ми.»

Аліса повільно опустила лист.

Її долоні стали холодними.

Вона ще не знала, про що саме йшлося.

Але була майже впевнена, що ці слова пов'язані з медальйоном.

Не замислюючись, вона дістала телефон.

Палець завмер над ім'ям Даміана.

Вже було майже дев'ята вечора.

Вона вагалася.

«Може, завтра...»

Та вже за мить натиснула кнопку виклику.

— Алло? — його голос був спокійним.

— Я тобі не заважаю?

— Ніколи.

Ця відповідь прозвучала так природно, що Аліса на кілька секунд навіть забула, навіщо телефонувала.

— Я знайшла дещо.

— Ти зараз у будинку бабусі?

— Так.

— Зачекай мене.

— Даміане, уже пізно.

— Я знаю.

— Не обов'язково їхати сьогодні.

— Обов'язково.

У його голосі не було наказу.

Лише спокійна впевненість.

— Добре.

— Буду приблизно за сорок хвилин.

Поки вона чекала, вирішила трохи прибрати кімнату.

Закрила скриню.

Акуратно склала фотографії.

Поставила чайник.

Будинок, який ще годину тому здавався порожнім, поступово ніби оживав.

Рівно через сорок хвилин у дворі зупинився автомобіль.

Аліса вийшла на ґанок.

Надворі вже стемніло.

Лише місяць освітлював сад сріблястим світлом.

Даміан зачинив дверцята машини й повільно підійшов до неї.

— Привіт.

— Привіт.

Він уважно подивився на її обличчя.

— Ти схвильована.

— Дуже.

— Тоді ходімо всередину.

Вони зайшли до будинку.

Даміан зупинився посеред кімнати й повільно озирнувся.

— Тут дуже затишно.

— Так.

Бабуся любила цей дім.

Вона казала, що старі стіни вміють берегти спогади.

Даміан усміхнувся.

— Після всього, що сталося останнім часом, я вже готовий у це повірити.

Аліса поклала фотографію та лист перед ним.

Він уважно прочитав кожен рядок.

Потім довго мовчав.

— Знаєш, що мене дивує найбільше?

— Що?

— Вони не писали так, ніби боялися.

Вони писали так, ніби були впевнені, що одного дня хтось це прочитає.

Аліса кивнула.

Саме це вона теж відчула.

Ніби всі ці роки листи терпляче чекали саме на них.

І десь у глибині старого будинку, майже нечутно, скрипнула дерев'яна підлога.

Обоє одночасно підвели голови.

У будинку, крім них, нікого не мало бути.