Глава 54. Медальйон

Аліса машинально торкнулася медальйона, що лежав на тонкому срібному ланцюжку. Вона носила його так давно, що майже перестала помічати. Здавалося, він був із нею завжди.

— Перепрошую, — тихо сказала вона. — Ви, мабуть, помилилися.

Чоловік доброзичливо усміхнувся.

— Я був би радий помилитися. Але моя пам'ять поки ще мене не підводить.

Даміан уважно подивився на незнайомця.

— Ви знали Олену Вербицьку?

— Ні. Я надто молодий для цього, — усміхнувся той. — Але понад тридцять років займаюся дослідженням приватних художніх колекцій. Портрет Олени я бачив багато разів — спочатку в архівних фотографіях, а потім і вживу, ще до того, як його прибрали зі сховища.

Аліса відчула, як серце почало битися швидше.

— Ви впевнені, що це був саме медальйон?

— Абсолютно. На портреті він був ледь помітний, бо художник не робив на ньому акценту. Але я люблю роздивлятися деталі. Саме вони часто розповідають найбільше.

Він уважно подивився на прикрасу.

— Чи можу я поглянути ближче?

Аліса на мить вагалася, але потім зняла ланцюжок і простягнула його чоловікові.

Той дістав із кишені маленькі окуляри й обережно взяв медальйон.

Його пальці були дуже акуратними, ніби він тримав музейний експонат.

— Так... Я майже не сумніваюся.

Він перевернув прикрасу.

На зворотному боці, під шаром часу, ледь проглядалося маленьке гравіювання.

— Бачите?

Аліса й Даміан нахилилися ближче.

— Тут щось написано, — прошепотіла вона.

— Не написано, — відповів чоловік. — Це монограма.

Дві переплетені літери.

«О» і «В».

Олена Вербицька.

Аліса завмерла.

— Але... це неможливо.

— Чому?

— Цей медальйон належав моїй бабусі.

Вона подарувала його мені на вісімнадцятиріччя. Сказала лише, що він передавався в їхній родині багато поколінь.

— І більше нічого?

— Ні.

Чоловік обережно повернув прикрасу.

— Тоді, можливо, ваша родина пов'язана з історією значно сильніше, ніж ви думали.

Вони ще трохи поговорили.

Незнайомець представився професором Андрієм Боровиком, дослідником українського мистецтва.

Він залишив свою візитівку.

— Якщо знайдете щось нове або відкриєте медальйон, будь ласка, повідомте мені.

— Обов'язково, — відповів Даміан.

Професор попрощався й повернувся до гостей.

Аліса ще кілька секунд мовчки дивилася на прикрасу.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Не потрібно нічого говорити, — тихо відповів Даміан.

— Але чому бабуся ніколи не розповідала мені про нього?

— Можливо, хотіла. Але не встигла.

Аліса сумно всміхнулася.

Бабусі не стало сім років тому.

Тоді вона навіть не подумала розпитати про сімейні речі.

Здавалося, для цього ще буде час.

А часу, як виявилося, вже не було.

Решта вечора минула спокійніше.

Вони ще трохи поспілкувалися з гостями, але думками постійно поверталися до медальйона.

Коли захід закінчився, Даміан мовчки відчинив перед Алісою дверцята автомобіля.

Дорогою місто вже майже спорожніло.

Світло ліхтарів ковзало по мокрому асфальту.

— Ти дуже засмучена? — запитав він після кількох хвилин мовчання.

— Швидше... розгублена.

Вона дивилася у вікно.

— Мені завжди здавалося, що я добре знаю історію своєї родини.

Тепер розумію, що знаю лише маленьку її частину.

— Це нормально.

— Думаєш?

— У кожній родині є історії, про які мовчать. Не завжди через страх. Іноді тому, що не знають, як їх розповісти.

Аліса задумливо кивнула.

— А якщо цей медальйон справді можна відкрити сьомим ключем?

— Тоді ми не будемо робити цього поспіхом.

Вона усміхнулася.

— Знаєш... ще місяць тому ти сказав би зовсім інакше.

— Так.

— А зараз?

Даміан на кілька секунд замовк.

— Зараз я зрозумів одну річ.

— Яку?

Він перевів на неї погляд.

— Деякі таємниці потрібно не лише знайти.

Їх потрібно заслужити.

Аліса нічого не відповіла.

Лише міцніше стиснула медальйон у долоні.

Вперше за багато років він перестав бути для неї просто родинною прикрасою.

Тепер він став частиною історії, яка непомітно змінювала життя їх обох.

І десь далеко, у старому маєтку, маленький сьомий ключ усе ще чекав свого часу.