Глава 53. Благодійний вечір

Зранку Аліса ще кілька годин провела в майстерні.

Вона уважно оглянула картину.

Реставрація була майже завершена.

Залишалося лише кілька деталей, які не можна було робити поспіхом.

Віктор Іванович, проходячи повз, усміхнувся.

— Знаєш, коли дивлюся на цю роботу, мені здається, що вона ніби знову почала дихати.

Аліса опустила пензель.

— Це найкращий комплімент для реставратора.

— Це не комплімент.

Це правда.

До вечора вона повернулася додому.

Довго стояла перед відчиненою шафою.

Суконь у неї було небагато.

Вона не любила купувати речі, які вдягне лише один раз.

Після кількох хвилин вагань її вибір зупинився на темно-синій сукні.

Простій.

Без блискіток.

Без зайвих деталей.

Вона зібрала волосся, залишивши кілька вільних пасом біля обличчя.

Поглянувши у дзеркало, ледь усміхнулася.

— Цілком достатньо.

Рівно о сьомій вечора задзвонив телефон.

— Я вже внизу, — почувся голос Даміана.

— Зараз спускаюся.

Коли двері під'їзду відчинилися, Даміан на мить забув, що хотів сказати.

Аліса повільно підійшла до автомобіля.

Темно-синя сукня дуже пасувала їй.

Вона виглядала елегантно й водночас дуже природно.

— Привіт.

— Привіт.

Він відчинив для неї дверцята.

— Ти... дуже гарна.

Аліса трохи зніяковіла.

— Дякую.

Вона уважно подивилася на нього.

— Тобі теж дуже личить костюм.

Даміан усміхнувся.

— Бачиш? Я ж казав, що вони всі однакові.

— Ні.

— Чому?

— Бо сьогодні ти усміхаєшся значно частіше.

Він тихо засміявся.

— Можливо.

Благодійний вечір проходив у старовинній будівлі колишнього палацу.

Високі стелі.

Кришталеві люстри.

Жива музика.

Навколо було багато гостей.

Представники музеїв.

Колекціонери.

Меценати.

Історики мистецтва.

Даміан і Аліса повільно пройшли до головної зали.

Їх одразу привітав організатор заходу.

— Ми дуже раді вас бачити.

Особливо після новини про реставрацію картини Олени Вербицької.

— Дякуємо, — відповіла Аліса.

— Це велика честь для нас.

Протягом вечора до них підходили різні люди.

Хтось цікавився реставрацією.

Хтось говорив із Даміаном про благодійні проєкти.

Хтось просто знайомився.

Іноді вони ненадовго розходилися.

Але щоразу майже несвідомо знаходили одне одного поглядом серед натовпу.

Наче це вже стало звичкою.

— Перепочинемо? — тихо запитав Даміан.

Аліса кивнула.

Вони вийшли на відкриту терасу.

Над містом уже давно стемніло.

Ліхтарі освітлювали стару площу.

Легкий вечірній вітер приносив прохолоду.

— Тут значно краще, — сказала Аліса.

— Згоден.

Вона сперлася на кам'яний парапет.

— Я не дуже люблю великі заходи.

— Я теж.

— Серйозно?

Він усміхнувся.

— Просто раніше не міг собі дозволити на них не ходити.

Запала тиша.

Комфортна.

Спокійна.

— Даміане...

— Так?

— Можна поставити особисте запитання?

— Звичайно.

— Чому ти досі не одружений?

Він тихо засміявся.

— Усі рано чи пізно ставлять саме це запитання.

— Якщо не хочеш, можеш не відповідати.

Він похитав головою.

— Просто... не зустрів людину, поруч із якою хотілося б залишитися.

Він подивився на вечірнє місто.

— А коли зустрічав когось хорошого, робота завжди була для мене важливішою.

Аліса мовчала.

— А ти? — запитав він.

— У мене все простіше.

Кілька невдалих стосунків.

Після них я вирішила, що краще бути самій, ніж поруч із людиною, біля якої почуваєшся самотньою.

Даміан уважно подивився на неї.

Він хотів щось сказати.

Але в цей момент двері тераси відчинилися.

— Перепрошую.

До них підійшов літній чоловік із сивим волоссям.

На його піджаку був невеликий значок історичного товариства.

Він уважно подивився на Даміана.

Потім — на Алісу.

І тихо промовив:

— Вибачте, що втручаюся...

Але мені здається, я вже бачив той медальйон, який ви носите.

Аліса машинально торкнулася тонкого срібного ланцюжка на шиї.

Невеликий круглий медальйон вона носила багато років.

Це був подарунок її бабусі.

— Ви впевнені? — здивовано запитала вона.

Літній чоловік повільно кивнув.

— Майже такий самий був на портреті Олени Вербицької.

І, якщо пам'ять мені не зраджує...

Відкрити його можна лише маленьким старовинним ключем.