Глава 52. Передвечір'я

Здавалося, часу ще багато.

Але в галереї всі говорили лише про майбутню подію.

Марта кілька разів на день перевіряла списки гостей.

Віктор Іванович уточнював деталі виступу.

У виставкових залах панувало приємне пожвавлення.

Лише Аліса намагалася працювати так, ніби нічого особливого не відбувалося.

Вона стояла біля картини, яку вже майже завершила реставрувати.

Обережний рух пензля.

Ще один.

І ще.

Вона любила ці хвилини.

У них не було поспіху.

Не було зайвих слів.

Лише вона, полотно і час.

— Можна?

У дверях майстерні стояв Даміан.

У руках він тримав дві картонні склянки.

— Вгадаю.

Кава?

— Майже.

Гарячий шоколад.

Аліса здивовано усміхнулася.

— Серйозно?

— Ти якось сказала, що в дощову погоду любиш саме його.

Вона тихо засміялася.

— Я починаю хвилюватися.

— Через що?

— Ти запам'ятовуєш занадто багато.

Він простягнув їй склянку.

— Просто слухаю уважно.

Вона взяла напій.

Їхні пальці знову ледь торкнулися.

Цього разу вони вже не відсмикнули руки так швидко.

Лише на мить затримали погляди одне на одному.

А потім обидва трохи ніяково усміхнулися.

— Як справи в офісі?

— Спокійніше, ніж зазвичай.

— А лист?

Усмішка Даміана трохи згасла.

— Поки що нічого нового.

Служба безпеки нічого не знайшла.

Наче той конверт просто з'явився сам.

Аліса задумливо дивилася у вікно.

— Мені не подобається, що хтось знає про наші пошуки.

— Мені теж.

— Але дивно інше.

— Що саме?

— Якщо ця людина хотіла нам завадити, чому просто не забрала ключ?

Даміан замислився.

Вона мала рацію.

Людина лише попередила їх.

Але не зробила нічого, щоб зупинити.

Після роботи вони вирішили трохи пройтися містом.

Без певної мети.

Просто гуляли вузькими вулицями, де вже починали запалюватися ліхтарі.

Повітря пахло свіжою випічкою з маленької пекарні.

— Зачекай.

Даміан несподівано зупинився.

— Що?

— П'ять хвилин.

Він швидко зайшов усередину.

Аліса залишилася чекати надворі.

За хвилину він повернувся з невеликим паперовим пакетом.

— Тримай.

— Що це?

— Відкрий.

Усередині лежали два ще теплі круасани.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Але навіщо?

— Бо не можна проходити повз місце, звідки так смачно пахне.

Аліса засміялася.

— Це найнеочікуваніший подарунок, який я коли-небудь отримувала.

— Сподобався?

— Дуже.

Вони повільно пішли далі.

Їли круасани, сміялися з якихось дрібниць і навіть не помітили, як опинилися біля набережної.

Річка була спокійною.

На воді тремтіли віддзеркалення вечірніх вогнів.

Вони сперлися на огорожу.

— Про що думаєш? — тихо запитала Аліса.

Даміан не поспішав із відповіддю.

— Про те, що давно не почувався таким... спокійним.

Вона повернулася до нього.

— Це добре.

— Так.

Він усміхнувся.

— І знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Усе це почалося зі старої картини, яку я взагалі не хотів купувати.

Аліса тихо засміялася.

— Іноді життя саме вирішує, які двері нам відчинити.

Він подивився на неї уважніше.

— Головне, щоб ми не пройшли повз них.

Над річкою повільно здійнявся легкий вітер.

А десь далеко годинник на старій ратуші відбив восьму вечора.

Ні Даміан, ні Аліса не поспішали додому.

Їм дедалі більше подобалося просто бути поруч.

І цього вже не потрібно було пояснювати словами.