Глава 51. Запрошення

На тротуарах ще блищали калюжі, а свіже повітря наповнювало вулиці запахом мокрого каміння й лип.

Аліса відчинила вікно майстерні.

Ранковий вітерець ледь ворухнув штори.

Вона поставила на підвіконня чашку з чаєм і кілька хвилин просто дивилася на людей, які поспішали у своїх справах.

Останнім часом її життя змінилося.

Ще кілька тижнів тому воно складалося лише з роботи, книг і тихих вечорів удома.

Тепер у ньому з'явився Даміан.

І разом із ним — історія, яка дедалі сильніше перепліталася з її власною.

Близько десятої години до майстерні зайшов Віктор Іванович.

— Для тебе лист.

— Для мене?

Вона здивовано взяла світлий конверт.

На ньому було акуратно написано лише її ім'я.

Без адреси.

Без марки.

Аліса на мить насторожилася.

— Не хвилюйся, — усміхнувся директор. — Цього разу його приніс кур'єр.

Вона розгорнула конверт.

Усередині лежала щільна кремова картка.

На ній золотистими літерами було надруковано:

«Запрошуємо вас на благодійний вечір, присвячений відновленню культурної спадщини міста.»

Унизу дрібнішим шрифтом зазначалося, що серед гостей будуть меценати, історики та представники кількох приватних колекцій.

— Це ж чудово, — сказав Віктор Іванович. — Для галереї така подія дуже важлива.

— Але чому запрошення прийшло мені особисто?

— Можливо, через твою роботу над реставрацією.

Аліса лише задумливо кивнула.

Після обіду до галереї приїхав Даміан.

Він одразу помітив картку на столі.

— Що це?

Аліса простягнула йому запрошення.

Він уважно прочитав текст.

На його обличчі промайнуло здивування.

— Мене теж запросили.

— Справді?

— Так. Учора ввечері.

Вони переглянулися.

— Отже, підемо разом? — запитав він.

Аліса усміхнулася.

— Якщо ти не проти моєї компанії.

— Навпаки.

Я саме хотів це запропонувати.

Решту дня вони працювали кожен над своїми справами.

Та час від часу випадково зустрічалися в коридорах галереї.

Короткі усмішки.

Кілька слів.

Запитання про чай або обід.

Такі дрібниці непомітно ставали їхньою звичкою.

Увечері, коли галерея вже спорожніла, вони разом вийшли на сходи.

Над містом повільно заходило сонце.

— Ти любиш такі вечори? — запитав Даміан.

— Дуже.

— Чому?

— Бо вони нікого не кваплять.

Він усміхнувся.

— Здається, ця фраза могла б стати девізом нашої історії.

Аліса тихо засміялася.

— І це мені подобається.

Вони ще трохи постояли мовчки.

Потім Даміан ніби між іншим запитав:

— Уже думала, у чому підеш на той вечір?

Вона розгублено глянула на нього.

— Якщо чесно... ще ні.

— У тебе ще є час.

— А ти?

— Мені простіше. Один костюм майже нічим не відрізняється від іншого.

— Не погоджуся.

— Чому?

Вона уважно подивилася на нього.

— Бо справа не в костюмі.

— А в чому?

— У людині, яка його носить.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Даміан не знайшов, що відповісти.

Лише усміхнувся.

І вперше за довгий час відчув легке хвилювання перед звичайним благодійним вечором.

Бо тепер він ішов туди не через обов'язок.

А тому, що поруч буде Аліса.