Глава 49. Старий щоденник

Великі краплі рівномірно стукали по вікнах галереї, а небо було затягнуте густими сірими хмарами.

Такий день ніби сам запрошував сповільнитися.

Аліса прийшла на роботу трохи раніше.

Вона любила галерею в ранкові години.

Коли в коридорах ще не було відвідувачів.

Коли картини мовчки чекали на перших гостей.

Коли весь будинок здавався живим лише для тих, хто працював у ньому.

Вона саме вмикала світло в майстерні, коли почувся голос Віктора Івановича.

— Доброго ранку.

— Доброго.

У руках директор тримав невелику картонну коробку.

Судячи з пилу на кришці, її давно ніхто не відкривав.

— Це знайшли в архіві галереї.

Аліса здивовано подивилася на коробку.

— Що в ній?

— Поки що не знаю.

Вона стояла серед старих документів, які колись передали разом із кількома приватними колекціями.

Можливо, нічого важливого.

А можливо...

Він не договорив.

Вони поставили коробку на великий стіл.

Всередині лежали пожовклі папки.

Старі каталоги.

Кілька фотографій.

І тонкий шкіряний зошит.

Його палітурка була потертою, а краї сторінок пожовтіли від часу.

Аліса дуже обережно відкрила першу сторінку.

На ній красивим каліграфічним почерком було написано:

«Записи реставратора Павла Левченка. 1994 рік.»

— Реставратора? — тихо промовила вона.

Віктор Іванович кивнув.

— Він працював у цій галереї понад тридцять років тому.

Разом вони почали перегортати сторінки.

Більшість записів стосувалися звичайної роботи.

Опису стану картин.

Матеріалів.

Фарб.

Але приблизно посередині щоденника Аліса раптом завмерла.

— Зачекайте...

Вона перечитала рядок ще раз.

— Що там? — запитав директор.

Аліса мовчки простягнула йому щоденник.

Серед тексту було написано:

«Сьогодні до галереї приходив молодий чоловік із родини Вольських. Він просив не виставляти портрет Олени до завершення всіх сімейних справ.»

Директор повільно дочитав запис до кінця.

— Це дуже цікаво...

— Але запис датований 1994 роком.

— Саме тому.

Даміан тоді був ще дитиною.

Отже, мова не про нього.

За годину Даміан уже сидів у майстерні.

Він уважно читав знайдений запис.

— У дев'яносто четвертому...

Він замислився.

— Це міг бути мій батько.

— Він колись розповідав про картину? — запитала Аліса.

— Ніколи.

— А про Олену?

— Теж ні.

Він повільно закрив щоденник.

— Виходить, він знав значно більше, ніж говорив.

За вікном усе ще шумів дощ.

У майстерні стало дуже тихо.

Даміан сидів біля столу, дивлячись на старий зошит.

— Про що думаєш? — запитала Аліса.

Він не одразу відповів.

— Я майже не пам'ятаю батька.

Вона знала це.

Але вони ще ніколи не говорили про це так відверто.

— Він дуже багато працював.

Постійно був у відрядженнях.

Коли повертався додому, я завжди думав, що наступного разу ми обов'язково поговоримо довше.

Він сумно всміхнувся.

— Але це "наступного разу" весь час відкладалося.

Аліса мовчки слухала.

Вона не перебивала.

Не ставила зайвих запитань.

Лише була поруч.

— Тепер мені здається, що я зовсім його не знав, — тихо сказав Даміан.

Аліса обережно поклала долоню на стіл поруч із його рукою.

Не торкаючись.

Лише зовсім близько.

— Можливо, ця історія допоможе тобі дізнатися про нього трохи більше.

Даміан підняв на неї очі.

У них не було розпачу.

Лише втома й бажання зрозуміти.

— Сподіваюся.

Саме в цю мить Віктор Іванович перегорнув останню сторінку щоденника.

І з внутрішньої кишені палітурки випав маленький складений учетверо аркуш.

Усі троє завмерли.

На зовнішньому боці акуратним почерком було написано лише два слова:

«Для спадкоємця».