Глава 47. Захід сонця

Озеро залишалося майже нерухомим.

Лише зрідка по воді розходилися невеликі кола від риби, що виринала на поверхню.

Аліса сперлася ліктями на поручень.

— Не шкодуєш?

Даміан подивився на неї.

— Про що?

— Що не відповів на дзвінок.

Він легко похитав головою.

— Якби це було справді терміново, мені б подзвонили ще раз.

— А якщо ні?

— Значить, світ не зупинився.

Аліса усміхнулася.

Ще місяць тому вона не могла уявити, що людина, яка звикла контролювати кожну хвилину свого життя, скаже щось подібне.

Він змінювався.

Повільно.

Майже непомітно.

Але ці зміни були справжніми.

Вони повільно пішли вздовж берега.

Стежка звивалася між соснами.

Крізь гілки пробивалися сонячні промені, залишаючи на землі золотисті плями.

— У тебе є місце, куди ти повертаєшся подумки? — несподівано запитав Даміан.

Аліса задумалася.

— Є.

— Яке?

— Будинок моєї бабусі.

Вона говорила тихо, ніби боялася зруйнувати спогади.

— У неї був старий сад.

Не такий великий, як біля твого маєтку.

Але для мене він здавався цілим світом.

Влітку ми збирали яблука.

Восени — горіхи.

А вечорами сиділи на ґанку й слухали цвіркунів.

Даміан уважно слухав.

Він майже бачив маленьку Алісу, яка бігає садом із розпатланим волоссям і щиро сміється.

— А в тебе? — запитала вона.

Він усміхнувся.

— Якщо чесно...

Довго не міг відповісти.

— Мабуть, такого місця в мене не було.

— Зовсім?

— У дитинстві я постійно кудись поспішав.

Потім навчання.

Робота.

Компанія.

Мені весь час здавалося, що відпочинок можна відкласти.

— А зараз?

Він подивився на озеро.

— Зараз розумію, що помилявся.

Вони знайшли невелику дерев'яну лавку, з якої відкривався краєвид на воду.

Сіли поруч.

Між ними залишалася невелика відстань.

Комфортна.

Непримусова.

— Дивно, — сказала Аліса.

— Що саме?

— Ми знайомі не так давно.

А здається, ніби знаємо одне одного значно довше.

Даміан кивнув.

— Я теж про це думав.

Вона повернулася до нього.

— І до чого дійшов?

Він тихо засміявся.

— Що деяких людей зустрічаєш саме тоді, коли вони найбільше потрібні.

Аліса нічого не відповіла.

Лише опустила погляд.

Її серце билося трохи швидше.

Вона ще не була готова назвати те, що між ними виникало.

Але дедалі частіше ловила себе на думці, що чекає кожної нової зустрічі.

Сонце почало повільно опускатися до горизонту.

Небо стало рожево-помаранчевим.

Озеро перетворилося на велике дзеркало, у якому відбивалося вечірнє світло.

— Красиво, — прошепотіла Аліса.

— Дуже.

Але в цей момент Даміан дивився зовсім не на захід сонця.

Він дивився на неї.

На те, як тепле світло торкається її волосся.

Як легкий вітер колише пасма біля обличчя.

Як вона усміхається, навіть не помічаючи цього.

Він швидко відвів погляд.

Не хотів, щоб вона відчула його збентеження.

— Ходімо? — тихо запитав він.

— Ходімо.

Дорогою до автомобіля вони майже не розмовляли.

Їм не хотілося порушувати атмосферу цього дня.

Коли Даміан зупинився біля будинку Аліси, вже зовсім стемніло.

Він вимкнув двигун.

— Дякую.

— За що? — запитала вона.

— За сьогодні.

Вона усміхнулася.

— І тобі.

Вони ще кілька секунд сиділи мовчки.

Ніхто не поспішав відчиняти дверцята.

Наче обидва хотіли хоч трохи продовжити цей вечір.

Зрештою Аліса тихо сказала:

— Добраніч, Даміане.

— Добраніч.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли він раптом покликав її.

— Алісо...

Вона обернулася.

— Так?

Він хотів сказати щось важливе.

Це було видно по його очах.

Але після короткої паузи лише усміхнувся.

— Я радий, що ти погодилася поїхати сьогодні зі мною.

Аліса відчула легке тепло в грудях.

— Я теж.

Вона вийшла з автомобіля й повільно попрямувала до під'їзду.

Даміан дочекався, поки вона зайде всередину.

Лише тоді рушив.

І жоден із них ще не знав, що вже наступного ранку на Даміана чекатиме лист без підпису.

Конверт лежав просто на столі в його кабінеті.

А всередині був лише один короткий рядок:

«Не відкривайте сьомий замок, якщо не готові втратити найдорожче.»