Глава 46. Субота

Аліса не ставила будильник.

Вперше за довгий час вона дозволила собі прокинутися тоді, коли сама цього захотіла.

За вікном світило сонце.

На підвіконні тихо колихалися листочки маленького фікуса, який вона колись купила майже випадково.

Вона приготувала сніданок.

Не поспішаючи.

Поки закипав чайник, увімкнула тиху музику.

У квартирі було затишно.

Такі ранки траплялися рідко.

Зазвичай вихідні вона проводила за роботою або читанням професійної літератури.

Сьогодні все було інакше.

Сьогодні вона мала провести день із Даміаном.

І ця думка раз у раз змушувала її усміхатися.

Об одинадцятій пролунав дзвінок у двері.

Аліса вже була готова.

Вона ще раз глянула у дзеркало.

Світлі джинси.

Біла сорочка.

Легкий кардиган.

Без яскравого макіяжу.

Лише трохи блиску для губ.

Вона відчинила двері.

— Привіт.

— Привіт.

Даміан на мить завмер.

Вона мала дуже природний вигляд.

Саме таким він і звик її бачити.

І чомусь зараз це здавалося особливо красивим.

— Щось не так? — запитала Аліса, помітивши його погляд.

Він усміхнувся.

— Усе добре.

— Точно?

— Просто... ти дуже гарно виглядаєш.

Аліса трохи зніяковіла.

— Дякую.

— Готова?

— Так.

Автомобіль повільно виїхав із міста.

Аліса дивилася у вікно.

Вона не знала, куди вони їдуть.

І навіть не запитувала.

— Ти спеціально не питаєш? — усміхнувся Даміан.

— А повинна?

— Хоча б із цікавості.

— Мені цікаво.

— Але?

— Я тобі довіряю.

Ці слова прозвучали дуже просто.

Наче щось цілком звичайне.

Але Даміан несподівано міцніше стиснув кермо.

Він зрозумів, наскільки багато для нього означає ця коротка фраза.

— Дякую.

Через сорок хвилин вони звернули на вузьку дорогу, що вела до невеликого озера.

Берег був майже порожній.

Лише кілька рибалок сиділи далеко один від одного.

Над водою літали чайки.

— Тут дуже красиво, — тихо сказала Аліса.

— Я випадково знайшов це місце кілька років тому.

— І часто сюди приїжджаєш?

— Востаннє був більше року тому.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Завжди знаходилися важливіші справи.

Аліса перевела погляд на озеро.

— Шкода.

Вони повільно пішли стежкою вздовж берега.

Легкий вітер приносив запах води й сосен.

Було тихо.

Настільки тихо, що навіть хотілося говорити пошепки.

— Розкажи мені щось, чого я ще не знаю, — попросив Даміан.

Аліса засміялася.

— Це складне завдання.

— Чому?

— Бо останнім часом ми дуже багато говоримо.

Він кивнув.

— І мені це подобається.

Вона трохи подумала.

— У дитинстві я мріяла стати археологом.

— Справді?

— Так.

Мені здавалося, що це найромантичніша професія у світі.

Шукати те, що давно загубилося.

Даміан усміхнувся.

— Виходить, ти майже не помилилася.

— Чому?

— Зараз ти теж шукаєш те, що давно загубилося.

Аліса тихо засміялася.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— А ти?

— Що я?

— Ким мріяв бути?

Він задумався.

— Кухарем.

Аліса зупинилася.

— Не може бути.

— Чому?

— Бо я зовсім не можу уявити тебе на кухні.

Він засміявся.

— Мій дідусь теж так казав.

— І що сталося?

— Одного разу я приготував вечерю.

Після цього він порадив мені займатися сімейним бізнесом.

Аліса щиро розсміялася.

Її сміх був легким і дзвінким.

Даміан дивився на неї й думав лише про одне.

Він був готовий ще багато разів невдало приготувати вечерю, аби чути цей сміх.

Вони дійшли до невеликого дерев'яного пірса.

Вода була зовсім спокійною.

На поверхні віддзеркалювалися хмари.

Аліса сперлася руками на поручень.

— Тут так добре...

— Так.

Вони замовкли.

Поруч не було нікого.

Лише легкий плескіт хвиль.

І саме в цю тишу задзвонив телефон Даміана.

Він дістав його з кишені.

Подивився на екран.

Потім... натиснув кнопку вимкнення виклику.

Аліса здивовано глянула на нього.

— Не відповіси?

— Ні.

— Це щось важливе?

Він поклав телефон назад.

— Сьогодні — ні.

Сьогодні важливіше те, що я тут.

І Аліса вперше відчула, що для Даміана вона перестає бути просто людиною, яка випадково з'явилася в його житті.

Вона поступово ставала тією, заради кого він був готовий відкласти навіть найважливіші справи