Глава 45. Маленькі звички

За цей час вони більше не говорили про ключ.

Не їхали до маєтку.

Не переглядали старих креслень.

Наче обоє мовчки погодилися дати історії трохи часу.

І це рішення виявилося правильним.

Життя знову набуло звичного ритму.

Аліса вже майже закінчила роботу над реставрацією картини.

Залишалися останні штрихи — найвідповідальніші.

Вона стояла біля полотна з тонким пензлем у руці.

Навколо панувала тиша.

Лише годинник на стіні рівномірно відраховував секунди.

У двері тихо постукали.

— Заходьте.

Даміан обережно прочинив двері.

— Не заважаю?

— Якщо прийшов із черговими документами — трохи.

Він усміхнувся.

— Цього разу без документів.

У його руках була невелика паперова склянка.

— Знову кава?

— Ні.

Він поставив її на стіл.

— Імбирний чай із лимоном.

Аліса здивовано підняла брови.

— Звідки ти знаєш?

— Одного разу ти сказала Марті, що завжди п'єш його, коли довго працюєш.

Вона навіть не пам'ятала тієї розмови.

— Ти це запам'ятав?

— Так.

Аліса тихо усміхнулася.

— У тебе дуже хороша пам'ять.

— Лише на важливі речі.

На мить між ними запанувала тиша.

Аліса відчула, як її щоки ледь порожевіли.

Вона швидко зробила ковток чаю, щоб приховати збентеження.

— Можна подивитися?

Даміан кивнув на картину.

— Звичайно.

Він підійшов ближче.

Довго мовчав.

Раніше він бачив лише результат.

Тепер уперше спостерігав за самою роботою.

За тим, як Аліса майже непомітними рухами повертає полотну життя.

— Це неймовірно.

— Що саме?

— Терпіння.

Вона легенько засміялася.

— Насправді я не дуже терпляча.

— Не повірю.

— Серйозно.

Просто є речі, які не можна зробити швидше.

Даміан задумливо подивився на картину.

— Схоже, це стосується не лише реставрації.

Аліса зрозуміла, що він мав на увазі.

Але нічого не відповіла.

По обіді Віктор Іванович запросив їх до свого кабінету.

На столі лежав великий конверт.

— Сьогодні отримали лист.

— Від кого? — запитав Даміан.

— Від історичного товариства.

Вони підтвердили, що хочуть організувати виставку після завершення реставрації.

Аліса усміхнулася.

— Це чудова новина.

— Так.

Але є одна умова.

— Яка?

— Вони хочуть, щоб разом із картиною була представлена історія її походження.

У кімнаті запала тиша.

Даміан повільно сів у крісло.

— А ми ще самі її не знаємо.

— Саме тому я не поспішав відповідати, — сказав директор.

— У нас є трохи часу.

— Скільки?

— Майже два місяці.

Аліса уважно подивилася на нього.

— Встигнемо.

Вона сказала це спокійно.

Без поспіху.

Без зайвої впевненості.

Просто тому, що вірила.

Увечері вони вийшли з галереї разом.

Місто поступово занурювалося в сутінки.

Ліхтарі один за одним спалахували вздовж вулиці.

Вони йшли мовчки.

Не тому, що не було тем для розмови.

Навпаки.

Поруч одне з одним мовчати стало легко.

— Алісо.

— Так?

— У суботу в мене майже немає справ.

Вона подивилася на нього.

— Це рідкість.

— Саме тому я подумав...

Він трохи вагався.

— Може, поїдемо за місто?

Не до маєтку.

Просто... відпочити.

Без пошуків.

Без загадок.

Без старих листів.

Аліса усміхнулася.

Ця пропозиція їй несподівано дуже сподобалася.

— Думаю, це гарна ідея.

На обличчі Даміана з'явилася щира усмішка.

— Тоді домовилися.

Вони ще не знали, куди саме поїдуть.

Не будували детального плану.

Але вперше їх мала чекати зустріч, яка була потрібна не таємниці минулого.

А лише їм двом.