Глава 44. Повернення

Не тому, що не було про що.

Навпаки.

Думок було надто багато.

Кожен із них знову і знову згадував металеву пластину на книжковій шафі.

Той самий візерунок.

Той самий ключ.

І те, що вони свідомо вирішили нічого не відкривати.

Аліса дивилася у вікно автомобіля.

За ним повільно пропливали поля, невеликі села, поодинокі дерева.

— Шкодуєш? — несподівано запитав Даміан.

Вона повернулася до нього.

— Про що?

— Що ми поїхали, так і не вставивши ключ.

Аліса трохи подумала.

— Ні.

— Справді?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Якби ми відкрили схованку сьогодні, то зробили б це лише через цікавість.

— А тепер?

— А тепер ми зробимо це тоді, коли будемо впевнені, що готові прийняти все, що там може бути.

Даміан кивнув.

— Ти знову маєш рацію.

Вона тихо засміялася.

— Не звикай.

— Уже пізно.

До міста вони повернулися вже надвечір.

Даміан зупинив автомобіль біля галереї.

— Зайдеш? — запитала Аліса.

— Ненадовго.

У будівлі було тихо.

Відвідувачі давно розійшлися.

Лише Віктор Іванович залишився у своєму кабінеті.

Побачивши їх, він відклав окуляри.

— Судячи з ваших облич, день був насичений.

— Дуже, — усміхнулася Аліса.

Даміан поклав на стіл копію креслення маєтку.

Потім розповів про все, що вони знайшли.

Про ключ.

Про різницю в розмірах кімнати.

Про металеву пластину.

Директор уважно слухав, жодного разу не перебивши.

Коли розповідь закінчилася, він підвівся й повільно підійшов до вікна.

— І ви нічого не відкрили?

— Ні, — відповів Даміан.

Віктор Іванович обернувся.

На його обличчі з'явилася легка усмішка.

— Я радий.

— Чому?

— Бо ще кілька тижнів тому ви неодмінно зробили б це.

Даміан замислився.

І зрозумів, що директор мав рацію.

Раніше він не зміг би чекати.

Наступного дня життя ніби повернулося до звичного ритму.

Аліса працювала в майстерні.

Марта готувала документи до нової виставки.

Віктор Іванович проводив екскурсію для студентів.

Даміан займався справами своєї компанії.

Після кількох тижнів постійних загадок та поїздок це навіть здавалося незвичним.

Близько першої години дня телефон Аліси завібрував.

Повідомлення.

«Як проходить день?»

Вона усміхнулася.

Кілька секунд дивилася на екран.

Потім надрукувала:

«Спокійно. А в тебе?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Кілька нарад. Уже починаю за ними сумувати.»

Вона не стримала сміху.

Марта одразу це помітила.

— Щось веселе?

Аліса швидко заблокувала телефон.

— Просто повідомлення.

Марта примружилася.

— Від Даміана?

Аліса зніяковіло кивнула.

— Він уже навчився писати не лише про документи?

— Схоже, що так.

— Це прогрес.

Увечері Даміан приїхав до галереї.

Не з папкою.

Не з документами.

У руках він тримав невеликий паперовий пакет.

— Що цього разу? — з усмішкою запитала Аліса.

— Нічого особливого.

Він простягнув пакет.

Усередині лежала невелика книжка про реставрацію старовинного живопису.

— Я випадково побачив її в книгарні.

І згадав про тебе.

Аліса обережно провела пальцями по обкладинці.

— Дякую.

— Подумав, що вона тобі сподобається.

— Уже подобається.

Вона підняла очі.

— Не через книжку.

— А через що?

— Через те, що ти звернув увагу саме на неї.

Даміан усміхнувся.

Йому було приємно бачити, як легко її можна зробити щасливою такою простою річчю.

І саме в цю мить він остаточно зрозумів:

найцінніші подарунки не обов'язково мають бути дорогими.

Іноді достатньо лише уважно слухати людину, яка стає для тебе дедалі важливішою.