Глава 43. Порожнина під підлогою

Семен ще раз обережно переступив із ноги на ногу.

Той самий звук.

Глухий.

Наче під старими дошками було порожнє місце.

Даміан повільно підійшов ближче.

— Раніше так було?

Семен задумався.

— Не пам'ятаю.

Минуло стільки років...

Можливо, деревина просто розсохлася.

Аліса присіла навпочіпки.

Вона уважно провела долонею по підлозі.

Дошки були старими, але добре збереженими.

Між ними ледве помітно проходили вузькі щілини.

— Подивіться сюди.

Даміан нахилився.

— Що ти знайшла?

— Бачиш цю подряпину?

Біля краю однієї дошки проходила тонка пряма лінія.

Вона була майже непомітною.

— Схоже, її колись піднімали.

Семен здивовано подивився вниз.

— Ніколи цього не помічав.

Даміан мовчав.

Йому дуже хотілося одразу взяти інструменти й підняти дошку.

Але він згадав слова Аліси.

І слова Віктора Івановича.

І навіть Михайла.

Не поспішати.

— Думаю, ми не будемо нічого відкривати самі.

Аліса підняла на нього очі.

— Я рада, що ти це сказав.

— Якщо там справді щось є, потрібно зробити все правильно.

Семен кивнув.

— У коморі мають залишитися старі креслення будинку.

Можливо, вони допоможуть зрозуміти, чи передбачалася тут якась схованка.

— Почнемо з них, — відповів Даміан.

Комора знаходилася в кінці довгого коридору.

Двері важко відчинилися.

Усередині було прохолодно.

На полицях стояли дерев'яні ящики, старі рамки для картин, згорнуті килими та кілька металевих коробок.

Семен упевнено підійшов до високої шафи.

— Якщо їх не викинули...

Він обережно відкрив нижню шухляду.

Всередині лежали згорнуті в рулони пожовклі аркуші.

— Ось вони.

Він дістав один із них і поклав на великий стіл.

Разом вони повільно розгорнули креслення.

Папір тихо потріскував.

У центрі був детальний план маєтку.

З усіма кімнатами.

Коридорами.

Сходами.

Аліса уважно водила поглядом по лініях.

— Кабінет...

Ось він.

Вона знайшла потрібну кімнату.

— Поглянь.

Даміан став поруч.

На плані не було жодних позначок про таємні кімнати чи схованки.

Усе виглядало звичайно.

— Можливо, ми помилилися.

— Не знаю...

Аліса не відводила очей від креслення.

Її щось непокоїло.

Вона ще раз уважно подивилася на стіни кабінету.

Потім повільно перевела погляд на сусідню бібліотеку.

— Даміане...

— Так?

— Тобі не здається, що кабінет трохи замалий?

Він насупився.

— У якому сенсі?

Вона провела пальцем по кресленню.

— Якщо порівняти із зовнішньою стіною будинку...

Має бути ще приблизно метр простору.

Він уважно придивився.

Справді.

Розміри не збігалися.

Зовсім небагато.

Але достатньо, щоб це кидалося в очі.

— Думаєш...

— Я поки нічого не думаю.

Але різниця є.

Вони повернулися до кабінету.

Сонце вже починало сідати.

Його промені падали просто на книжкову шафу біля каміна.

Даміан машинально провів рукою по дерев'яній полиці.

Раптом пальці зачепилися за маленьку металеву пластину.

Вона була майже непомітною.

Прихованою серед різьблення.

— Алісо...

Вона підійшла ближче.

— Що таке?

— Подивися.

Вона уважно придивилася.

На пластині був вигравіруваний той самий візерунок, що й на знайденому в саду ключі.

Обоє мовчки переглянулися.

Не через страх.

Через хвилювання.

Вони були ще на один маленький крок ближче до відповіді.

Але цього разу ніхто не поспішив вставляти ключ.

Навпаки.

Даміан повільно сховав його назад у кишеню.

— Сьогодні досить.

Аліса здивовано усміхнулася.

— Чому?

— Бо я не хочу відкривати двері лише тому, що можу.

Хочу бути впевненим, що ми готові до того, що побачимо за ними.

За вікном повільно сутеніло.

Старий маєток ніби завмер разом із ними, терпляче чекаючи дня, коли його остання таємниця нарешті буде готова відкритися.