Глава 42. Спогади Семена

Він обережно перевертав його в долоні, проводячи пальцем по візерунку.

— Час... — тихо промовив він. — Дивна річ. Здається, минуло стільки років, а іноді достатньо побачити одну дрібницю, щоб усе знову постало перед очима.

Даміан не поспішав його підганяти.

Аліса теж мовчала.

Вони вже зрозуміли: якщо людина згадує сама, ці спогади значно цінніші, ніж відповіді, отримані поспіхом.

— Кабінет вашого прадіда був на другому поверсі, — нарешті заговорив Семен. — Я не мав права туди заходити без дозволу. Але іноді мене просили занести дрова для каміна або забрати старі книги.

Він усміхнувся.

— Я був молодим і дуже допитливим. Хотілося роздивитися все навколо.

— І ви пам'ятаєте ту зв'язку ключів? — запитала Аліса.

— Так. Вона висіла на дерев'яній дошці біля письмового столу. Кожен ключ мав маленьку мідну бирку з номером.

Даміан уважно слухав.

— А цей?

Семен ще раз подивився на знахідку.

— Бирки вже немає.

Мабуть, загубилася багато років тому.

Вони повільно рушили до будинку.

Дорога пролягала старою алеєю, обабіч якої росли величезні липи.

Під ногами тихо шаруділо сухе листя.

— Ти часто приїжджав сюди в дитинстві? — запитала Аліса.

Даміан похитав головою.

— Рідко.

— Чому?

— Дідусь більше любив міський будинок. А після його смерті маєток майже спорожнів.

Він озирнувся навколо.

— Дивно...

— Що саме?

— Це місце належало моїй родині. Але зараз я почуваюся тут майже гостем.

Аліса нічого не відповіла.

Лише тихо йшла поруч.

Іноді мовчання підтримує краще за будь-які слова.

У будинку їх зустріла прохолода.

Сонячне світло проникало крізь високі вікна, освітлюючи старі дерев'яні сходи.

Повітря пахло воском, старими книжками й часом.

Семен повів їх на другий поверх.

— Ось тут був кабінет.

Даміан відчинив двері.

Кімната майже не змінилася.

Великий письмовий стіл.

Шафи до самої стелі.

Камін.

Старий глобус біля вікна.

Аліса повільно озиралася.

Вона ніби намагалася відчути атмосферу цього місця.

Уявити, як тут працював прадід Даміана.

Як писав лист.

Як дивився у вікно.

Як ухвалював рішення, що змінили долю його родини.

— Ось.

Семен показав на стіну біля столу.

Там і досі висіла темна дерев'яна дошка з маленькими латунними гачками.

Більшість із них були порожні.

Лише на двох ще висіли старі ключі.

Даміан дістав знайдений біля фонтану ключ і обережно приклав його до одного з вільних місць.

За розміром він підходив ідеально.

Наче колись справді був частиною цієї колекції.

— Це точно він... — тихо сказав Семен.

Аліса зробила кілька кроків ближче.

На деревині біля гачка ледве помітно проглядалася маленька цифра.

«7».

— Подивіться.

Даміан нахилився.

— Справді.

— Отже, це був сьомий ключ, — сказала Аліса.

— Але від чого?

Семен задумався.

Потім повільно потер чоло.

— Не пам'ятаю...

Пам'ятаю лише, що ваш прадід ніколи не носив його із собою.

Він завжди повертав його саме сюди.

Наче відкривав щось лише зрідка.

Запала тиша.

Даміан підійшов до вікна.

Звідси було видно старий сад.

Фонтан ховався серед дерев і здавався зовсім маленьким.

— Знаєш... — тихо сказав він, не відводячи погляду від вікна.

— Що? — запитала Аліса.

— Раніше я хотів якнайшвидше знайти всі відповіді.

Він усміхнувся.

— А зараз ловлю себе на думці, що мені подобається сам шлях.

Аліса стала поруч.

Між їхніми плечима залишалося кілька сантиметрів.

— Мені теж.

Вона подивилася у вікно.

— Особливо якщо проходити його не самому.

Даміан перевів погляд на неї.

Нічого не сказав.

Лише усміхнувся.

І цієї миті стара підлогова дошка біля письмового столу тихо скрипнула під вагою Семена.

Усі троє одночасно повернули голови.

Семен завмер.

— Дивно...

Він зробив крок назад.

Скрип зник.

Потім знову ступив на те саме місце.

Підлога ще раз тихо озвалася.

Але цього разу звук був не схожий на звичайний скрип старого дерева.

Ніби десь під дошками залишалася порожнина.