Глава 41. Лавка біля фонтану

Вода на його дні була майже нерухомою, лише зрідка здригалася від легкого вітру, що проникав крізь густе листя.

Даміан повільно обійшов його навколо.

Не торкаючись.

Не намагаючись одразу щось знайти.

Він пам'ятав слова Михайла.

І слова Аліси.

Не поспішати.

Аліса тим часом уважно роздивлялася сад.

Кожна деталь могла мати значення.

Стара доріжка, викладена камінням.

Невеликий місток, який давно заріс плющем.

Високі кущі троянд, що здичавіли без догляду, але все одно цвіли.

— Тут красиво, — тихо сказала вона.

— Навіть зараз.

Даміан став поруч.

— Мені здається, колись це місце було особливим.

— Думаю, так і було.

Вона усміхнулася.

— Я легко можу уявити Олену з мольбертом біля цього фонтану.

Він теж спробував.

І вперше ця історія перестала бути для нього просто сімейною легендою.

Вона ставала справжньою.

Неподалік від фонтану стояла стара дерев'яна лавка.

Час залишив на ній тріщини, але вона все ще була міцною.

— Присядемо? — запитала Аліса.

— Звісно.

Вони сіли.

Довкола панувала така тиша, що було чути лише спів птахів.

Даміан сперся ліктями на коліна.

— Знаєш...

— Мм?

— Я не пам'ятаю, коли востаннє сидів ось так.

— Просто сидів?

— Так.

Без телефону.

Без планів.

Без поспіху.

Аліса тихо всміхнулася.

— І як тобі?

Він подивився на дерева.

— Незвично.

Потім перевів погляд на неї.

— Але добре.

Минуло кілька хвилин.

Аліса ковзнула поглядом по землі біля лавки.

Серед трави щось ледь помітно блиснуло.

— Зачекай...

Вона нахилилася.

Обережно відгорнула сухе листя.

Там лежав маленький металевий предмет.

Потемнілий від часу.

Вона підняла його.

— Це...

Даміан придивився ближче.

— Схоже на старий ключ.

Він був зовсім невеликий.

З вигадливим візерунком на голівці.

Без жодних написів.

Аліса уважно роздивилася його.

— Він міг пролежати тут багато років.

— Або хтось загубив його недавно.

Вона похитала головою.

— Ні.

Подивися.

У щілинах уже встиг прорости мох.

Даміан обережно взяв ключ.

Він був холодний.

І напрочуд важкий для свого розміру.

— Думаєш, він має стосунок до цієї історії?

— Не знаю.

Але навряд чи це випадковість.

Вони ще раз уважно оглянули місце навколо лавки.

Жодних схованок.

Жодних написів.

Лише стара кам'яна плитка, яку майже повністю вкрила трава.

— Не хочу нічого ламати чи розкопувати, — сказала Аліса.

— І не будемо.

Даміан поклав ключ до невеликого полотняного мішечка.

— Спершу спробуємо зрозуміти, від чого він.

— Саме так буде правильно.

Вона ще раз озирнулася.

Їй здалося, що сад ніби полегшено зітхнув.

Наче схвалював їхню обережність.

Коли вони вже поверталися до виходу, Семен зустрів їх біля хвіртки.

— Ну що?

— Поки що знайшли лише це.

Даміан показав маленький ключ.

Семен примружився.

Його обличчя раптом змінилося.

— Я вже десь бачив такий...

— Де? — майже одночасно запитали Даміан і Аліса.

Семен не поспішав відповідати.

Він довго вдивлявся у візерунок.

Потім повільно промовив:

— Якщо пам'ять мене не підводить... такий самий ключ висів у кабінеті вашого прадіда.

Але не сам.

На великій зв'язці.

І кожен ключ відкривав лише одні двері.

Він замовк, ніби намагаючись пригадати щось дуже давнє.

— Тільки я ніяк не можу згадати...

Від чого був саме цей.