Глава 40. Старий сад

Небо було затягнуте легкими хмарами, але дощу вже не обіцяли.

Аліса саме відкривала двері майстерні, коли почула знайомі кроки.

— Доброго ранку.

Вона озирнулася.

Даміан стояв у коридорі з невеликою текою в руках.

— Привіт.

— Не зарано?

— Для мене — ні.

Вона усміхнулася.

— Для людини, яка ще місяць тому починала день із десятка зустрічей, ти дивно часто буваєш у галереї.

— Це погано?

— Ні.

Вона зачинила двері майстерні.

— Просто... незвично.

Даміан кивнув.

— Для мене теж.

На мить запала тиша.

— Я багато думав про слова Михайла.

Аліса одразу зрозуміла, про що він говорить.

— Про фонтан?

— Так.

— І?

— Думаю, сьогодні саме той день.

Вона не відповіла одразу.

Підійшла до вікна.

За склом повільно прокидалося місто.

— Якщо ми поїдемо, то без поспіху.

— Домовилися.

— І якщо нічого не знайдемо, не будемо розчаровуватися.

Даміан усміхнувся.

— Це вже починає звучати як твоє життєве правило.

— Можливо.

Перед від'їздом вони зайшли до Віктора Івановича.

Він уважно вислухав їх.

— Я й сам думав, що рано чи пізно ви туди поїдете.

— Не заперечуєте? — запитала Аліса.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Але є одна умова.

— Яка?

— Не поспішайте.

Вони з Даміаном переглянулися й мимоволі засміялися.

— Схоже, усі навколо змовилися.

— Просто іноді терпіння приносить більше користі, ніж поспіх, — відповів директор.

Дорога до старого маєтку зайняла трохи більше години.

Цього разу вони майже не говорили про загадки.

Навпаки.

Розмова сама собою перейшла на зовсім інші теми.

— Якою ти була в дитинстві? — несподівано запитав Даміан.

Аліса замислилася.

— Спокійною.

Любила читати.

Будувала халабуди з ковдр.

Могла цілий день малювати.

— А пустувала?

Вона засміялася.

— Одного разу вирішила, що кіт дуже сумує, тому підстригла його.

Даміан не стримав сміху.

— І як?

— Батьки ще довго мені це згадували.

— Бідний кіт.

— Йому теж було соромно.

Вони обоє засміялися.

Потім настала тиша.

Легка.

Комфортна.

Така, яка буває лише між людьми, що поступово звикають одне до одного.

Маєток зустрів їх шелестом старих дерев.

Семен уже чекав біля хвіртки.

— Добрий день.

— Доброго, — привіталася Аліса.

— Я подумав, що вам знадобляться ключі від саду.

Він простягнув Даміану старий кований ключ.

— Дякую.

— Там давно ніхто не був.

Доведеться трохи пройтися зарослими стежками.

Сад виявився значно більшим, ніж вони уявляли.

Високі липи й каштани майже повністю закривали сонце.

Подекуди старі доріжки заросли мохом.

Повітря пахло вологою землею й листям.

— Тут дуже красиво, — тихо сказала Аліса.

— Так.

Даміан озирнувся.

— Шкода, що за садом більше не доглядають.

— Він усе одно живий.

Вона обережно торкнулася долонею кори старого дерева.

— Просто тепер живе по-своєму.

Вони йшли повільно.

Не шукаючи нічого навмисне.

Лише роздивляючись місце, де колись гуляли люди, про яких тепер нагадували лише пожовклі фотографії.

Минуло майже двадцять хвилин.

І раптом Аліса зупинилася.

— Дивись.

Попереду, крізь густі кущі, виднілося щось світле.

Вони підійшли ближче.

Перед ними стояв старий кам'яний фонтан.

Час залишив на ньому свої сліди.

На краях проріс мох.

Чаша була майже порожньою, лише після нічного дощу на дні блищала дощова вода.

— Саме він, — тихо промовив Даміан.

Аліса мовчки кивнула.

Вона впізнала його одразу.

Саме цей фонтан був на картині.

Саме біля нього колись стояла Олена Вербицька.

Вони не кинулися одразу все оглядати.

Не почали перевертати каміння чи шукати схованки.

Натомість просто стали поруч.

І кілька хвилин мовчки дивилися на місце, яке десятиліттями зберігало свої таємниці.

Здавалося, сам старий сад просив їх не поспішати.

І цього разу вони були готові його почути.