Глава 39. День без таємниць

У квартирі було незвично світло.

Після нічного дощу повітря стало прохолоднішим, а крізь відчинене вікно долинав запах свіжої трави.

Вона ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю.

Учорашній вечір залишив після себе дивне відчуття.

Спокій.

Не той, який виникає через відсутність проблем.

А той, що з'являється поруч із людиною, біля якої не потрібно вдавати когось іншого.

Вона тихо усміхнулася своїм думкам.

Потім підвелася й почала збиратися.

Сьогодні вона пообіцяла собі не думати про загадки.

Хоча б до вечора.

У галереї було людно.

Саме відкривалася нова виставка молодих художників, тому відвідувачів було більше, ніж зазвичай.

Марта бігала між залами, допомагаючи екскурсоводам.

Віктор Іванович перевіряв останні приготування.

— Алісо, якщо матимеш час, зайди до третьої зали, — сказав він.

— Там потрібно оглянути одну невелику роботу.

— Добре.

Вона любила такі дні.

Коли галерея оживала.

Коли люди довго стояли перед картинами, сперечалися про кольори, композицію, настрій.

Саме заради цього вона колись і обрала свою професію.

Близько полудня двері галереї відчинилися.

Аліса навіть не підняла голови.

Вона саме заповнювала журнал реставраційних робіт.

— Добрий день.

Вона впізнала цей голос одразу.

— Привіт.

Даміан стояв із паперовим стаканчиком кави в кожній руці.

— Я подумав, що після вчорашнього чаю сьогодні можна принести каву.

— Ти вирішив узяти на себе турботу про моє харчування?

— Поки що лише про напої.

Аліса засміялася.

— Це вже небезпечно.

— Чому?

— Я швидко звикаю до хорошого.

Він простягнув їй стаканчик.

— Тоді мені доведеться підтримувати рівень.

Вона зробила перший ковток.

— Запам'ятав.

— Що саме?

— Лате без цукру.

Він ледь знизав плечима.

— Просто був уважним.

Їй стало тепло від цих слів.

Не через каву.

Через те, що він запам'ятав таку дрібницю.

— Є новини? — тихо запитала вона.

Даміан похитав головою.

— Жодних.

— І це добре.

— Так.

Він теж зробив ковток кави.

— Сьогодні я вирішив послухати тебе.

— У якому сенсі?

— Жодних пошуків.

Жодних архівів.

Жодних старих фонтанів.

Лише звичайний день.

Аліса усміхнулася.

— Це мені подобається.

Вони пройшлися виставковими залами.

Повільно.

Не поспішаючи.

Іноді зупинялися біля картин.

Обговорювали техніку художників.

Світло.

Тіні.

Фарби.

Даміан уважно слухав пояснення Аліси.

Вона говорила про живопис так захоплено, що він мимоволі усміхався.

— Що?

— Нічого.

— Тоді чому так дивишся?

— Коли ти розповідаєш про картини, у тебе зовсім інші очі.

Вона збентежено відвела погляд.

— Я просто люблю свою роботу.

— Саме це й красиво.

Вони зупинилися біля великого пейзажу.

На ньому було зображене поле після дощу.

— Подобається? — запитала Аліса.

— Так.

— Чим?

Він трохи подумав.

— Воно спокійне.

— А мені здається, трохи сумне.

— Можливо.

— Цікаво, що двоє людей можуть бачити одну картину зовсім по-різному.

Даміан подивився на неї.

— І при цьому обоє матимуть рацію.

Вона кивнула.

Саме тому вона любила мистецтво.

У ньому не було єдиної правильної відповіді.

Коли галерея почала порожніти, вони вийшли на сходи перед входом.

Сонце вже хилилося до заходу.

Людей на вулиці ставало дедалі менше.

— Знаєш... — тихо сказав Даміан.

— Мм?

— Мені здається, сьогодні був найкращий день за останній місяць.

Аліса здивовано усміхнулася.

— Без жодної знайденої підказки?

— Саме тому.

Вона подивилася на нього.

— Інколи найважливіше — це не те, що ми знаходимо.

— А що?

— Те, з ким ми проходимо цей шлях.

Даміан нічого не відповів.

Лише затримав на ній погляд трохи довше, ніж зазвичай.

І вперше за весь час між ними запанувала така тиша, яка вже не здавалася незручною.

Вона була теплою.

Майже домашньою.

Саме такою, яку не хочеться порушувати.