Глава 38. Дощовий вечір

Галерея працювала у звичному ритмі.

Відвідувачі неспішно переходили із залу до залу, затримуючись біля картин, тихо обговорюючи побачене.

Ніхто з них навіть не здогадувався, що за дверима реставраційної майстерні вже кілька тижнів розгортається історія, здатна змінити життя одразу кількох людей.

Аліса повернулася до роботи.

Вона взяла тонкий пензлик і продовжила очищати декоративну раму картини.

Робота вимагала максимальної уважності.

Саме це зараз було їй потрібно.

Монотонні, обережні рухи допомагали впорядкувати думки.

Та попри це вона раз у раз згадувала слова Михайла.

«Не поспішайте...»

Ці слова дивно перегукувалися з тим, що останнім часом відбувалося між нею і Даміаном.

Вона й сама не хотіла поспішати.

Уперше в житті їй було добре просто перебувати поруч із людиною.

Без необхідності щось доводити.

Без гучних обіцянок.

Без страху, що все закінчиться, щойно вони назвуть свої почуття.

Близько сьомої вечора галерея спорожніла.

Віктор Іванович попрощався з працівниками й поїхав додому.

Марта теж затрималася лише на кілька хвилин.

— Не засиджуйся, — сказала вона, вдягаючи плащ.

— Ще хвилин двадцять.

— Я тебе знаю. Для тебе двадцять хвилин легко перетворюються на дві години.

Аліса засміялася.

— Обіцяю, сьогодні ні.

— Ловлю на слові.

Коли двері зачинилися, у будівлі стало зовсім тихо.

За вікном почав накрапати дощ.

Спочатку зовсім легкий.

Потім дедалі сильніший.

Краплі тихо билися об широкі вікна майстерні.

Аліса любила працювати під дощ.

Здавалося, що разом із ним сповільнюється весь світ.

Вона вже збиралася вимкнути настільну лампу, коли почула тихий стукіт у двері.

— Заходьте.

На порозі стояв Даміан.

У темному пальті, з мокрим від дощу волоссям.

У руці він тримав невелику паперову коробку.

— Привіт.

— Привіт.

Аліса здивовано усміхнулася.

— Я думала, ти вже вдома.

— Майже поїхав.

Він трохи ніяково всміхнувся.

— Але згадав, що сьогодні ти, швидше за все, знову затримаєшся.

— І вирішив перевірити?

— Приблизно так.

Вона помітила коробку.

— А це що?

— Вечеря.

— Вечеря?

— Я не був упевнений, що ти встигла поїсти.

Аліса тихо засміялася.

— Не встигла.

— Я так і думав.

Він поставив коробку на стіл.

Всередині були ще теплі круасани, два сендвічі й невеликий термос із чаєм.

— Без дорогих ресторанів, — сказав він.

— Як і обіцяв.

Аліса подивилася на нього з теплою усмішкою.

— Дякую.

— Це просто вечеря.

— Саме тому вона мені подобається.

Вони сіли за маленький столик біля вікна.

За склом шумів дощ.

У майстерні пахло старими книгами, деревом і свіжозавареним чаєм.

— Знаєш, — сказала Аліса, розгортаючи сендвіч, — я навіть не пам'ятаю, коли востаннє вечеряла не на ходу.

— А я не пам'ятаю, коли востаннє мав вечір без телефону.

Він дістав мобільний із кишені.

Подивився на екран.

І, не вагаючись, вимкнув звук.

Поклав телефон дисплеєм донизу.

— На годину світ точно впорається без мене.

Аліса усміхнулася.

— Це велика жертва для мільярдера?

Він тихо засміявся.

— Напевно.

— І як почуваєшся?

— Незвично.

— Але?

— Правильно.

Вона мовчки зробила ковток чаю.

Тепло розливалося по всьому тілу.

Їй було затишно.

Настільки, що вона майже забула про дивні дзвінки, листи й загадки.

Майже.

— Даміане...

— Мм?

— Ти справді хочеш поїхати до того старого фонтану?

Він трохи подумав.

— Хочу.

— Через таємницю?

— Не тільки.

Вона підвела на нього очі.

— Мені здається, якщо ми постійно будемо відкладати, я почну думати про це щодня.

Аліса розуміла його.

І водночас пам'ятала слова Михайла.

— Тоді давай не завтра.

— Чому?

— Нам усім потрібен хоча б один спокійний день.

Без загадок.

Без дзвінків.

Без пошуків.

Даміан усміхнувся.

— Це звучить як дуже хороший план.

Вона теж усміхнулася.

— Іноді потрібно просто пожити.

— Алісо...

— Так?

— Мені здається, поруч із тобою я нарешті вчуся саме цього.

Вона нічого не відповіла.

Лише подивилася у вікно.

Дощ уже майже закінчився.

Крізь хмари пробивалося вечірнє сонце, і на мокрій бруківці з'явилися золотаві відблиски.

Цей вечір не приніс нових підказок.

Не відкрив чергової таємниці.

Але подарував їм щось не менш важливе — ще одну тиху, спокійну спільну мить, яка непомітно робила їх ближчими одне до одного.