Глава 37. Фотографія

Він уважно вдивлявся в обличчя молодої жінки.

Тепер, коли поряд була відреставрована картина, сумнівів майже не залишалося.

Ті самі очі.

Той самий легкий нахил голови.

І майже непомітна усмішка.

— Це справді вона... — тихо промовила Аліса.

Михайло кивнув.

— Я ж казав.

Він обережно опустився в крісло, ніби ця розмова забирала в нього багато сил.

— Її звали Олена Вербицька.

Даміан повторив ім'я подумки.

— Олена Вербицька...

Воно нічого йому не говорило.

За всі роки він жодного разу не чув цього імені від рідних.

— Розкажіть про неї, — попросила Аліса.

Михайло трохи помовчав.

— Вона приїхала до маєтку на запрошення вашого прадіда.

Хотіла написати серію картин.

Любила старі будинки, сади, людей.

Казала, що кожне місце має свою душу.

Аліса уважно слухала.

Вона легко могла уявити таку людину.

— Вона була дуже спокійною, — продовжив старий.

— Ніколи не говорила голосно.

Завжди віталася з працівниками.

Могла годинами сидіти в саду й малювати дерева.

— Довго вона жила в маєтку?

— Майже все літо.

— І всі її пам'ятали?

— Так.

— Тоді чому про неї забули?

Михайло важко зітхнув.

— Бо після того літа її ім'я більше ніхто не вимовляв.

Запала тиша.

Даміан обережно поклав фотографію на стіл.

— Щось сталося?

Старий кивнув.

— Так.

— Що саме?

Він подивився у вікно.

— Я не знаю всіх подробиць.

Я тоді був молодим хлопцем.

Але одного дня пані Олена просто поїхала.

Без прощання.

Після цього господар наказав прибрати всі її роботи.

— Усі? — перепитала Аліса.

— Майже.

— А портрет?

— Його залишили.

— Чому?

Михайло похитав головою.

— Не знаю.

Можливо, тому що не змогли.

А може, не захотіли.

Аліса ще раз уважно подивилася на фотографію.

Її погляд раптом зупинився на дрібній деталі.

— Зачекайте...

Вона нахилилася ближче.

— Що таке? — запитав Даміан.

— Подивися на задній план.

Він теж придивився.

Позаду Олени, майже непомітно, стояв старий кам'яний фонтан.

Його частину закривали гілки дерев.

— І що?

Аліса трохи усміхнулася.

— Я бачила його.

— Де?

— На картині.

Даміан здивовано підняв очі.

— Ти впевнена?

— Майже.

Вона швидко підійшла до полотна.

Кілька хвилин уважно розглядала його.

Потім обережно провела пальцем у повітрі, не торкаючись фарби.

— Ось.

У глибині картини, майже схований серед дерев, був намальований той самий фонтан.

Його було складно помітити.

Особливо до реставрації.

— Неймовірно... — прошепотів Даміан.

— Художник навмисно його залишив.

— Думаєш, це випадковість?

Аліса похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо фонтан розташований надто точно.

Наче хотіли, щоб його колись впізнали.

Михайло повільно підвівся.

— Якщо це той фонтан, про який я думаю...

Він на мить замовк.

— Він досі стоїть.

Даміан швидко повернувся до нього.

— Де?

— У старому саду маєтку.

Ним давно ніхто не користується.

Туди майже ніхто не ходить.

Аліса й Даміан переглянулися.

Вони нічого не сказали.

Але обоє подумали про одне й те саме.

Можливо, саме там на них чекає наступна підказка.

— Не поспішайте, — тихо додав Михайло, ніби прочитавши їхні думки.

— Іноді старі місця відкривають свої таємниці лише тим, хто вміє чекати.

Даміан усміхнувся.

Потім перевів погляд на Алісу.

Вона відповіла такою ж легкою усмішкою.

Обоє вже знали, що до старого саду вони обов'язково поїдуть.

Але не сьогодні.

Бо вперше за довгий час вони зрозуміли: не кожну загадку потрібно розгадувати одразу.

Деяким таємницям теж потрібен час.